Аля Морейно - ( Не)фартовий Санта, Аля Морейно

Я програв друзям у карти. Довелося вбратися в костюм Санти й вирушити на дитяче свято. Але на цьому мої пригоди не закінчилися… – Діду Морозе, мені не потрібні іграшки. Ти ж чарівник? Начаруй мені, будь ласка, тата. Хоч якого-небудь… Я дуже слухняна! Поправляю зсунуту бороду і прокашлююся. Машинки з ляльками я теоретично організувати можу, і то не факт. Але що мені робити з таким делікатним питанням?

1

Входжу до нашої віпки й обводжу поглядом присутніх. Майже всі в зборі.

– Так, я не зрозумів. А де Давид? – виявляю відсутнього. – Ростиславе, ти ж обіцяв, що цей прогульник буде?

– Ще десять хвилин. Ось побачиш, його депутатська високість принесе себе чітко о нуль-нуль.

У нас із колишніми однокурсниками традиція – кожен рік, що минає, ми проводжаємо мінітурніром із преферансу. Виникла вона ще в студентські роки й поступово перетворилася на привід хоч іноді зустрітися нашою галасливою університетською компанією й обмінятися новинами. Минулого року нам вдалося зібратися в повному складі – навіть Марат із-за океану прилітав. 

– Хеллоу! Усі в зборі? – лунає бас нашого депутата. – У мене ще тридцять секунд у запасі, тож нефіг, – відмахується від Роста, який тицяє пальцем у годинник.

Гра починається ліниво. Ми ніби розминаємося, за рік відвикнувши від головної університетської розваги. Давиду постійно телефонують. І потрібен йому цей головняк із депутатством? Жодної хвилини спокою. Чур мене…

– Так! – друг укотре приймає дзвінок. – Настю, я ж сказав: мене немає. Усе, субота, вихідний. Ні, до наступного року мене не турбувати! Та твою ж мати! Що означає ногу зламав? Навіщо ти мені це кажеш? Без мене це ніяк вирішити не можна? Ти пропонуєш мені самому зараз усе кинути й шукати заміну Дідові Морозу? Серйозно? А ти нічого не поплутала, дівчинко?

Він зі злістю жбурляє трубку на стіл.

– Що, Давидику, і на депутатське крісло тобі хтось підкладає кнопки? – ірже Ростислав.

– Та капець узагалі. Зовсім береги поплутали. Гаразд, роздавай, – нервово совається на дивані. Але варто йому потягнутися до карт, як його телефон оживає знову.

– Ало! – кричить так, що у всіх присутніх закладає вуха і виникає гостре бажання витягнутися по стійці струнко. – Настю, що означає нікого не можеш знайти? Отже, буде в них свято без Діда Мороза. Снігурки їм за очі вистачить! Що ти хочеш від мене? Щоб я вбрався в клоуна з мішком і йшов розважати дітвору?

Він знову скидає.

– Егей, важка депутатська доля, – глузливо тягне Михайло. – Не тільки бабусь розважати доводиться, а й діточок. А Снігурок того не треба? – робить вульгарний жест. – Я б не відмовився пограти з ними в рольові ігри.

– Ти – типу приколіст? Може, сам напнеш бороду й підеш розважати дітвору? А? Слабо?

– Чого відразу я? Я тільки подарунки з мішка роздавати вмію. А дітям треба якісь пісеньки співати. Он, у Роста донька є – він, напевно, купу байок новорічних знає. Його нарядімо.

– Стопе! Чого раптом одразу Рост? Ви нічого не поплутали?

Дивлюся на цю перепалку й тихо посміююся. Чоловікам за тридцятник перевалило, а поводяться як молодші школярі.

– Ви ще в преф розіграйте, кого нарядимо і відправимо до дітей, – хмикаю.

Що це за депутат, який не може ногою тупнути й кулаком по столу стукнути, щоби підлеглі десяток ряджених йому організували? За щучим велінням, за моїм хотінням подати сюди Санту!

– О, Жека, ідея мені подобається. Нумо! Отже, на кону – костюм Діда Мороза. Хто програє, той сідає в сани й мчить на три дитячі заходи. А потім повертається до нас і ділиться враженнями та, бажано, відео стриптизу Снігурки.

Усі зі сміхом погоджуються. Кожен упевнений, що якщо не виграє, то точно не програє. Ми ж у житті всі переможці, фартові. Я теж посміююся, оскільки за останні роки жодного разу з тріском не програвав. Сподіваюся, і зараз фортане.

Однак цього разу чомусь спочатку все йде якось не так, і примхлива дівка Фортуна нахабно відвертається від мене.

– Отже, спонсор сьогоднішніх дитячих свят – наш щасливчик Євген Кремінь! – ірже Ростислав.

– Тільки спонсор? – перепитую, хапаючи за хвіст слизьку надію відкупитися від свавілля.

– Ні-ні, це я образно, готуйся – моя помічниця вже під’їжджає з костюмом, – Давид задоволено хмикає.

Я намагаюся заперечувати й обурюватися, але всі сприймають це як кумедну гру й тільки потішаються у відповідь.

Далі починається безглуздий спектакль. Мене вбирають Санта Клаусом, вручають у руки мішок і саджають у машину, де на мене вже чекає розчервоніла Снігурка.

– Олена в курсі, що робити, – інструктує мене помічниця депутата. – У багажнику ящики з подарунками.

Я в шоці намагаюся гортати у смартфоні якісь новорічні пісеньки та загадки, бо в пам’яті з дитинства не залишилося жодної, а сином чи донькою Бог мене ще не нагородив. Читаю набори літер, але в голову, як на зло, нічого не лізе. Ну що за дурня? Де я, а де Дід Мороз? Який із мене масовик-витівник? Я в школі всі концерти самодіяльності вперто обходив десятою дорогою. Здається, після дитячого садка жодного віршика на публіку не виголосив, а на музиці завжди просто відкривав рот, якщо треба було співати. Бідні дітлахи…

Ми приїжджаємо до нового бізнес-центру, Снігурка-Оленка веде мене до зали, звідки лунають радісні крики.

– Ходімо швидше, нас уже кличуть. Чуєте? – підштовхує мене, щоб увійшов у клітку з левами першим.

– Могла б уперед піти, розігріти натовп, – бурчу під ніс.

– Вони вже й так на вас зачекалися, розігріті – аж палахкотять.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍