Аля Морейно - ( Не)фартовий Санта, Аля Морейно

2

Входжу в сусіднє приміщення з однією думкою: «Ну, Давиде, тримайся!». Якщо депутат навмисно влаштував цей цирк і «забув» попередити, то придушу власними руками. А якщо мені дістанеться якась стара потвора, яка зіпсує мені вечір, то приб’ю його з особливою жорстокістю. А якщо відео мого сорому розійдеться мережею, то він тричі покійник.

Зал виявляється просторим, світлим і гарно прикрашеним. У кутку поблискує кольоровими вогниками велика жива ялина. У повітрі витає запах хвої упереміш із жіночими парфумами. Столи красиво сервіровані.

Біля ялинки – не менше десятка жінок різного віку й комплекції. Усі у вечірніх сукнях, більшість – у масках, що закривають частину обличчя. Цікаво, це такий дрес-код вечірки чи панянки приховують свої особистості, щоби потім не згоріти від ганьби й мати змогу відмазатися від явного компромату? Напевно, частина з них заміжні.

Усі погляди спрямовані на мене.

– О-о-о-о, який. Ну ти, Янко, фартова, – видає яскрава брюнетка в червоній сукні.

Шукаю очима ту, якій я дістався, і попутно роздивляюся кожну. Схоже на колектив бухгалтерії якогось великого підприємства. Тут є і манірна грудаста дама у віці – напевно, головбух, і зовсім молоденькі дівчиська – чи то бухгалтери-початківці, чи то стажистки – за масками вік визначити непросто.

Мені назустріч робить крок молода жінка в довгій синій обтислій сукні. Світле волосся гарними хвилями розсипалося по плечах. Побіжний огляд не виявляє жодної вади. Залікова красуня.

У руках вона тримає папірець у формі ялинкової іграшки, на якому написана велика цифра «вісім». Фух, хоч тут депутат не схибив. Перша удача за сьогоднішній божевільний день.

– Доброго дня. Я – Яна, – каже вона нерішуче.

Голос здається знайомим. І це додає їй загадковості.

– Євген. Дуже приємно. Мабуть, я сьогодні маю вас розважати.

– Ходімо за стіл? – звучить чи то сором’язливо, чи то розгублено.

Схоже, мені попалася скромниця, що додає їй балів. Не люблю розв’язних і вульгарних жінок, які до того ж голосно сміються.

Ми знаходимо табличку з ім’ям Яни й займаємо свої місця. Моя «господиня» мовчить. Виникає відчуття, що вона із цікавістю спостерігає за веселим жеребкуванням, але очі приховані маскою, і вгадати, куди вона насправді дивиться та як реагує, важко.

Намагаюся розговорити панночку, вона відповідає односкладово, ніби нервує. Вдається з’ясувати, що я влучив у ціль – це фінансисти та бухгалтери фірми, розташованої на п’ятому та шостому поверхах у цьому бізнес-центрі. Оскільки їхній колектив нещодавно став суто жіночим, то вирішили влаштувати новорічний дівич-вечір.

– Євгене, як ви сюди потрапили? – запитує Яна обережно. – Ви ж не «чоловік на годину».

– Я? Звісно, ні. А чому ви так упевнено про це кажете?

– Бо я вас знаю. І ніяк не зрозумію, як власник заводів, газет, пароплавів міг опинитися тут серед, даруйте за вираз, хлопчиків за викликом.

Прискаю. Хлопчиком за викликом я ще не був. Моя скарбничка безглуздих іпостасей поповнюється.

– По-перше, щодо газет ви загнули – купувати засоби масової інформації в мене поки не було потреби. Та й із пароплавами погарячкували – я лише придивляюся до яхти. А по-друге, не повірите – я програв друзям у карти. Загалом, я сьогодні – нефартовий Санта. Виявляється, і так теж буває, – розводжу руками.

Тепер черга Яни сміятися. У неї приємний сміх. Саме такий, який має бути в дуже гарної жінки.

– Яно, ми з вами знайомі?

Це відчуття мене не полишає з першого моменту, як побачив її. Взагалі, дівчина мені дуже до смаку – я не оригінальний і люблю струнких блондинок. Навіть не так, я відчуваю до них шалену слабкість. Не виключено, що колись ми з Яною перетиналися. І можливо, навіть у горизонтальній площині. Але не бачачи обличчя, сказати це точно неможливо.

– Ви мене, напевно, не пам’ятаєте… Я раніше жила в іншому місті. І якось давно ви приїжджали до нас на завод із перевіркою. Я вас запам’ятала.

– Сподіваюся, я вас тоді не образив? – запитую з надією. Аж надто напруженою виглядає моя «господиня», і мені це не до душі.

Не те щоб я був безпринципним жеребцем, але вмію бути дуже наполегливим у досягненні своїх цілей, а потім не завжди виходить безболісно зникнути з обрію панянки, до якої втратив цікавість. Утім, сумніваюся, що від цієї я б утік. Є в ній щось таке, що заманює.

– Ні, що ви, – вона посміхається, і я розслабляюся.

До цього часу всі займають свої місця і свято набирає обертів. Один за одним виголошують тости. Жінки неприховано фліртують зі своїми «подарунками», які у відповідь із підкресленою галантністю залицяються до «господинь» і розважають їх анекдотами та веселими історіями.

Я почуваюся трохи не у своїй тарілці. Для бізнесмена зі статками, які оцінюються сумою з багатьма нулями, опинитися в ролі ескортника на такому заході щонайменше дивно. І хоча я зовсім не принц блакитної крові, простота деяких присутніх мене відверто шокує. Відвик…

Утім, усе це згладжується спілкуванням із Яною. Дивуюся, що зміг колись пройти повз, не звернувши на неї увагу. Дівчина – чітко мій типаж!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍