Вероніка Суховська (Shannon) - Нове життя у подарунок, Вероніка Суховська (Shannon)

Коли мій хлопець вирішив розійтись зі мною напередодні свят, я зателефонувала єдиній у світі людині, що могла допомогти. Сподівалась, що сестра зможе дати мені притулок на півтора тижня. За два дні Різдво, потім Новий рік. Я не зможу знайти квартиру зараз і тим паче переїхати. Було дивно сподіватись на те, що сестра та її чоловік приймуть мене в їхній розкішній трикімнатній квартирі? Зважаючи на те, що за спільними застіллями я завжди поводилась до Дениса не надто добре, можливо, не слід було розраховувати, що він сприйме мене з розпростертими обіймами. Однак Злата запропонувала мені інше: залишитись у будиночку, що належав бабусі її чоловіка. Погоджуючись, навіть не уявляла, що будинок не був пустим, як мені обіцяли. То ці свята виявляться найгіршими чи найкращими в моєму житті?

1.1

— Алло? — у динаміку почувся схвильований голос моєї молодшої сестри. 

Я нервово стиснула папірець, що лежав на столі переді мною. Останні кілька хвилин пішли на те, щоб розмальовувати його бездумними лініями, аби хоч трошки заспокоїтись. Здається, я дещо захопилась й перестала відповідати сестрі. 

— Так, — тихо відповіла. — Я тут.

Моя сестра здихнула у трубку. Навіть стоячи зараз в іншому кінці міста від неї, я розуміла, про що Злата думає. Її пропозиція прозвучала знов:

— Богдано, ти можеш залишитись у будиночку бабусі. 

Я зімʼяла папірець, ледь стримуючи сльози. Дзвонила сестрі в надії, що вона зможе дати мені притулок на півтора тижня. За два дні Різдво, потім Новий рік. Я не зможу знайти квартиру зараз і тим паче переїхати. Було дивно сподіватись на те, що сестра та її чоловік приймуть мене в їхній розкішній трикімнатній квартирі? Зважаючи на те, що за спільними застіллями я завжди ставилась до Дениса не надто добре, можливо, не слід було розраховувати, що він радітиме приймати мене в себе вдома. 

Що ж. Наша сімʼя не вважалась якоюсь елітарною, але ми були достатньо багаті. На вісімнадцятиріччя кожній з нас батьки подарували машини. Щодо батьків, вони мали двоповерховий будинок і прекрасний сад з альтанкою. Минулого року вони вклалися й допомогли Златі й Денисові придбати велику квартиру до їхнього весілля. Денисова ж сімʼя була простою. Його батько працював, здається, десь на заводі. Жили вони у трикімнатній квартирі, так, але його батьки збирали на неї ледь не все життя, й ремонт там був… Що ж, якщо судити з фото з Денисового дня народження, що показувала мені Злата, то ремонт найпростіший. Деякі меблі, що виднілись на задньому фоні фоток, були немов силою відібрані у бабусі-пенсіонерки. 

Не дивно, що моя молодша сестра відмовилась від нормального весілля. Вона не хотіла принижувати честь і гідність свого хлопця, тому святкування було скромним, виключно за їхній кошт. Наші батьки намагались заплатити, але Злата відмовлялась, але й вони не були готові здатись. Отже, це й вилилось в подарунок у вигляді квартири. 

Чесно кажучи, в цей момент я дуже заздрила. Раніше раділа, що в сестри є квартира, а зараз… Якби в мене було власне житло,  я б не опинилась в такому жахливому становищі. 

Повертаючись до розмови із сестрою, ось що Злата пропонувала мені: залишитись у будиночку бабусі. Денисової бабусі. Бабусі її, бляха, чоловіка. Це точно, бо у нас залишились лише батьки. 

Я могла поїхати до батьків, так. Але вони й так останнім надто часто говорили про те, що от Златі двадцять один, й вона вже заміжня, має квартиру, машину, шикарний ремонт. А мені двадцять пʼять, і ми з Вадимом зустрічаємось вже пʼять років, а пропозиції все немає. Вони були б шоку. Мама б, мабуть, плакала й жаліла б мене, дізнавшись неймовірно жахливу історію, що її щойно я розповіла сестрі. А тато б почав своє традиційне “а я ж тобі говорив, попереджував тебе, що Вадим той твій — мудак”. Тепер я це бачу. Однак, мої плани на свята вже й без того зазнали краху, тому ні, дякую, обійдуся без батьків. Якою б привабливою не була моя дитяча кімната та електричний камін у вітальні. Особливо в порівнянні з бабусиним будиночком, що зʼявився у моїй уяві. Зважаючи на умови, в яких жила сімʼя Дениса — з простими шпалерами, килимами замість ламінату з підігрівом й жахливими меблями, страшно уявити, як виглядав залишений після бабусі будиночок. 

— Там нікого немає. Ти зможеш побути трошки наодинці, — сказала сестра, намагаючись зробити для мене прийняття цього рішення не таким болючим.

— Нікого? — повірити не можу, що мій голос був настільки жалісним. 

— Нікого, — пообіцяла Злата.

— А туалет у будинку? — це було критично. Я не готова ходити до туалету на вулиці у таку завірюху навіть. Постала пауза — здається, моя сестра закотила очі.

— Так, Богдано. А також душ і бойлер.

Душ. Тобто ванни там не було. Я відчула, як на очі наступають сльози від розуміння, що думаю про це навсправжки, й зробила вдих, аби уникнути істерики. Відсутність ванни — не найжахливіша річ, що коїться у моєму житті прямо зараз.

— Так, гаразд. Гаразд, я поїду. Де це?

— Я скину мітку на мапі.

Доки Злата відправляла координати, я швидкоруч зібрала речі у велику валізу. Обирала лише найнеобхідніше, а в результаті ледь закрила валізу. Поглянула на час — до повернення Вадима залишалось хвилин десять. Зустрічі з ним треба було уникнути за будь-яку ціну, тож, я залишила валізу напіврозкритою, не маючи сил стрибати по ній, аби нарешті побороти замок. Лише спакувавши її у багажнику машини й вмостившись за рулем, я зі сльозами на очах відкрила чат із сестрою. І застогнала. Бабусин будиночок навіть не у місті знаходився, а в сусідньому містечку, що для мене було жалюгідним селом. 

“Заїдь до нас. Денис передасть тобі ключі” — слідувало повідомлення від сестри. 

Я й забула, що у Злати сьогодні корпоратив. Сестра прекрасно відпочивала зі своїми колегами до мого дзвінка. Тепер, безперечно, настрій в неї не такий щасливий, але мені правда ні до кого було більше звернутись. Всі мої друзі — це наші з Вадимом друзі з університету. Не хочу принижуватись перед ними. Свою я маю лише сімʼю і сестру, тож… Довелося зіпсувати Златі свято. 

Нервово вчепившись пальцями у руль, їхала до квартири Злати, не знаючи, як себе поводити. Звісно, Денис в курсі ситуації. Це ж з його дозволу займу бабусин будиночок. І все ж, мені було соромно. Я боялась побачили на його обличчі посмішку типу “так тобі й треба, сучка”. Може, хлопець і мав право дивитись на мене так, але від цього взагалі не було легше. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍