Ліка Радош - Тільки ми, Ліка Радош

Так звичайна дівчина побачила його. Своє перше кохання. Не могла повірити, що цей красивий хлопець, старшокурсник, може звернути на мене увагу. Та, він усіма силами доводив мені це. Коли мене з'їдали сумніви. І моя подруга, допомагала їм множитись, бо, як виявилось, також захопилась цим хлопцем. Та допомагала мені, будувати між нами стіни, щоб очистити собі дорогу. То що переможе? Моя невпевненість і її хитрість, чи його бажання бути зі мною?
Продовження тут

ЧАСТИНА 1 РОЗДІЛ1

Частина 1

розділ 1 

Думала, що запізнюся. Та все ж, обставини склалися на мою користь. Коли виходила з під'їзду, наткнулася на нашого сусіда, котрий знає де я навчаюся і запропонував підвезти до університету, йому по дорозі.

Зважаючи на погодні умови, не погодитись, було б моєю дурістю. І якщо врахувати, що зараз робилося на вулиці, то я зробила правильний вибір. Вчора випало багато мокрого снігу, а в ночі мороз доробив свого, тому міські тротуари, перетворилися на доріжки з випробуваннями. Є надія, що їх розчистять та посиплють чимось, хоча б до обіду, якщо, взагалі, місцева влада буде думати, щось із цим робити. А так, міські травмпункти сьогодні будуть мати, мабуть, більше відвідувачів, ніж кав'ярні, до котрих забігають, щоб зігрітися.

Чого б мені про це знати? Та просто. Минуло року на такому от атракціоні мені не пощастило, я зламала собі руку. Добре що ліву, бо випускний клас, то таки, дуже серйозно.

Не підходжу, підлітаю до вхідних дверей вестибюлю. І... відчуваю, що, таки, підлітаю, бо обидві ноги ковзають і відриваються від землі. Все, моїй п'ятій точці — хана. Мабуть, минулого року я започаткувала традицію: у важливий період, як от сесія, вломити собі щось. Пробач, ліва ручко, але нехай це, знову, будеш ти. Зажмурюю очі, і чекаю, на цей гострий біль, що обіцяє мені падіння з кількох сходинок на дупцю. А враховуючи мої метушливі рухи руками і ногами, які додадуть клопоту при зустрічі  бетону зі мною, то відчуття будуть ще ті.

Ой, ні! Чиїсь теплі руки обвивають мою талію, а моя спина впирається в тепле тіло. Ну, мабуть, воно тепле, десь там під курткою. І моя епічна зустріч із землею скасовується. Можна передихнути.

- Обережніше, красуне! - чую, попри шум в голові та й в вухах, що викликав адреналін. Від думки, що зараз добре гепнуся, все перемішалось.

 Ледве відповідаю.

- Дякую. - повертаюся обличчям до свого рятівника, готова його розцілувати.

Ох!!! Цього таки хочеться цілувати. Високий, красивий, так ще й брюнет, от тільки очі карі, а не сині, та, нічого, переживу. Мабуть, адреналіну в крові дуже багато, бо у звичайній ситуації, я б на такого красеня не посміла б і глянути, а тут, застигла. Розглядаю на повну. І все, що бачу страшенно мені подобається. Потихенько, ейфорія проходить. І мій дах повертається на місце, думки також.

- Ще раз дякую. - повертаюся і йду до сходів, щоб по швидше потрапити до авдиторії, і забути ці карі очі, бо здається мені, що я попала.

Посеред сходової клітки мене наздоганяє подруга Ксеня. Шарпає за руку, щоб привернути увагу, бо я вже точно не на консультацію спішу, а так політати в хмарах і подумати, помріяти про мого рятівника.

- Хто той красень, що тебе обіймав? - о-о-о, то не тільки мені він здався привабливим.

Оксанка дівчина також хоч куди. Красива, висока, так ще й натуральна блондиночка. Хлопці завжди на неї увагу звертають, а вона тільки і вибирає, котрий більше сподобається. Якось, раптом не захотілося їй розповідати, що то було, приревнувала. Бо побачила її інтерес до того хлопця.

Так, ніби, мені з ним щось світило. Такі точно в мою сторону не дивляться. Таким, якраз, Оксанка гарною парою буде. Та, все ж поборола в собі непрошену ревність і заздрість. Подруга ж не винна, що набагато красивіша ніж я.

- По перше: не обіймав він мене, а просто не дав упасти. А по друге: не знаю. - намагаюся спокійно відповісти і не видати своїх почуттів.

- Як не знаєш? А чому не познайомилась? Він тебе, он як, поглядом проводив! - продовжує тріскотіти Ксенька.

- Провів, і молодець. - а що я могла, ще сказати? Що оніміла, коли отямилась від шоку, що падіння не відбулось, а коли глянула на нього, знову все з голови вивітрилось.

- Ну ти даєш! Я б на твоєму місці, точно, такого не пропустила. - не вгавала Оксана, так наче я сама не знаю.

- Скажемо так. Якби на моєму місці була ти, він також тебе не відпустив би. - відповіла я, а самій себе так шкода стало. - Пішли на заняття.

Потягла подругу вгору по сходах.

Ні, не те щоб я була страшко. Звичайна дівчина, зі звичайною зовнішністю. Просто, часто стаю невпевненою в собі, особливо в компанії хлопців, котрі мені подобаються, або котрі приділяють мені особливу увагу, це вже в тому випадку, як я її побачу. А так я дуже навіть товариська, коли діло не стосується романтики. Там я, як сліпе  щойно народжене кошеня, в тумані ходжу.

Як каже Ксеня, я її так часто кличу, та й про себе називаю тільки так. Мені, просто, потрібно більше тренуватися, і частіше виходити в люди. Та, все одно відбувалось не так, як нам обом того хотілось.

 Я хочу... сама не знаю чого. Але знаю, одне, ті побачення, на котрі я ходила, ніколи б, не хотіла повторити. І змусити себе з кимось зустрічатись, лиш би самій не бути, і не соромитись, що в мене нікого нема, я не можу. В Оксани так виходить, одного разу вона відбила хлопця в іншої дівчини, тільки, тому, що вони посперечались. І звичайно, не через цього хлопця. Просто, Іра думала не так, і, лишенько, дозволила собі це в голос сказати.

Та все ж мене Оксана завжди підтримувала. Можливо, я і була тією страшною подружкою в компанії, на фоні якої можна мати вигляд краще. Та я цього, ніколи, не відчувала, і те, що не хотіла бути з ким попало, аби було, вона завжди сприймала нормально. Підтримувала мене, після чергового невдалого побачення. Казала, що то просто не моя людина.

Консультація до екзамену пройшла повз мене. Я була, ще там, на сходах, дивилася в ті неймовірні карі очі, що так причарували мене. І мріяла, мріяла, мріяла. Придумувала як я відповідаю, якимись премудрими словами, або жартую. Або видумую, як знову впасти в його обійми. Ну все в тому роді. Що по закінченні лекції Оксані прийшлось мене штовхнути, щоб почала складати речі і збиралася йти додому. Все-таки сесія, ще два дні до екзамену. Зараз зайняті тільки цим.

Виходимо у двір. Я вже думаю, що дві години лекції перебили увесь день, так ще викладачка вирішила, консультацію поставити з самого ранку, навіть, виспатись не змогла. І все, можна, їхати додому. Стільки метушні, просто заради...нічого. Тому, що ми вже це все проходили. А уявити, як буде відбуватися екзамен, ми уже змогли. На попередньому, наприклад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍