Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анастасія — 20 років.
Вона — дівчина з передмістя Києва, яка вчилася краще за всіх. Вона не має «впливового тата» чи «багатої мами». Все, що має, — це розум, сила волі і вміння тримати себе навіть тоді, коли серце хоче кричати.
Вона не мріяла про принца — вона мріяла пробитися. І коли їй сказали, що її взяли на стажування в найпрестижніший офіс столиці — вона подумала, що це її шанс.
Вона не знала тільки одного.
Що її бос — не просто холодний.
Він — крижаний.
Він — Владислав Коваль, директор
Він не посміхається.
Він не п’є каву з іншими.
Він не дивиться ні на кого — аж поки вона не зайшла до його кабінету.
Йому 30. Його називають «Містер Ідеальний» — хоча жодної емоції за ним не помічено.
Його поважають, бо бояться.
Кажуть, що він ніколи не закохувався.
Кажуть, у нього є таємниця, через яку він не дозволяє нікому наблизитися.
Але саме вона зламає правила.
Бо вона — Анастасія.
Понеділок. 08:27. Перший день.
Каблуки стукають по мармуровій підлозі, а серце б’ється так, ніби втікало марафон. Анастасія вдихнула глибше, поправила свій світло-бежевий піджак і ще раз глянула в дзеркальце сумочки: губи — не надто яскраві, очі — впевнені (ну майже), погляд — "професійний".
Охоронник біля входу привітно кивнув:
— Ви новенька? Практика?
— Так, Анастасія Руденко. На другий поверх, у відділ директора.
— Директор особисто обрав вас? — трохи здивовано підняв брови.
Вона кивнула, хоча сама досі не розуміла, чому саме вона. Її резюме було хорошим, але не видатним. Та її запросили… І вона прийшла.
08:35.
Ліфт зупинився. Перед нею — скляні двері з табличкою:
"ВЛАДИСЛАВ КОВАЛЬ. Генеральний директор"
Вона відчула, як долоні трохи пітніють. Постукала. Жодної відповіді.
Знову постукала — сильніше. І тоді… двері різко відчинилися.
Перед нею стояв він.
Темне волосся. Ідеально виголене підборіддя. Костюм, який, напевно, коштує більше, ніж її вся стипендія за рік.
Очі — темні, мов ніч.
Погляд — байдужий, холодний, мов лід.
— Ви спізнились, — сказав він рівним голосом.
— Лише на дві хвилини, — не втрималась вона.
— Це на дві хвилини більше, ніж я терпіти непунктуальність.
Він розвернувся і пішов, не чекаючи, поки вона зайде.
Вітаю тебе, Насте. Твоє стажування тільки почалось... у пеклі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.
