Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

То дама пікова й фатальний спадок дами Старезної, валет чирвовий, до нестями Висварюють свою померлу вже любов. ВИДИВА Боюся вас, ліси, темнющі, як собори, Ревете, як орган, аж тріскає блакить. У серці людському, де поселилось горе, Відлунок вашого моління двиготить. Ненавиджу тебе, бунтливий Океане, В мені твій дух живе. А цей прогірклий сміх Подоланих людей, що в душах носять рани, Я чую в реготі важких валів твоїх. Я міг би полюбить твоє, о Ноче, поле, Якби не мова зір, мені така ясна, — Шукаю всюди й скрізь порожнє, темне, голе… Але із присмерку, немов із полотна, На мене дивляться померлі вже істоти, І їхніх поглядів мені не побороти. АЛХІМІЯ БОЛЮ Природо, той дає тобі Свій запал, той — свою содому! Те, що могила, смерть одному, Для іншого — життя в гульбі. Гермесе таємничий, мною Керуєш, через те не раз Я почуваюсь, як Мідас, Алхімік з долею сумною. Я обертаю злото в мідь, А рай — у пекло, вроду — в гидь, І в савані важкої млиці Знаходжу трупа мимохіть, І зводжу на небесній криці Лиш саркофаги та гробниці. СИМПАТИЧНИЙ ЖАХ Відповідай, розпусний грачу, Які думки в душі на дні Розбуджує це небо з мряччю, Це хмар'я в блискавок огні? Коли непевне й темне бачу, То радісно стає мені. Я, мов Овідій, не заплачу За раєм Рима в чужині. О небеса важкі й подерті, Я в тучах пізнаю рої Надій і марення свої, Що їх несуть на марах смерті, А в сяйві — Пекло постає, Де серце тішиться моє. МОЛИТВА ЯЗИЧНИКА О, не вгамовуйся, любове, Зігрій мене в своїй жаді! Дай серцю палахтіння нове! Diva! Supplicem exaudi! О пристрасте, моя богине, О вогне з підземельних ям, Дай полум'я душі, що гине, Верни життя в спустілий храм! Будь королевою для мене! З'явись у вигляді сирени, У масці з плоті або в сні Містичному яви мені Своє обличчя невідоме, О пристрасте, гнучкий фантоме! ПОКРИШКА Чи ти на полюсі, де льодові химери, Чи в тропіках душних, на світлі вбивчих лез, Чи ти служник Христа, чи підданий Кіфери, Чи ти хмурний бідак, а чи блискучий Крез, Чи городянин ти, чи мешканець печери, Скиталець без житла, як той бездомний пес, Ти з жахом дивишся у таємничі сфери, В глибини зоряних, непізнаних небес. Тремтиш! Вгорі — стіна, важке склепіння, стеля, Що здушує, гнітить, як темне підземелля,