Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

кпить собі із трону, На кінськім кістяку сидить, як верхівець Без шпор, без батога, та кінь той, жеребець З Апокаліпсиса, від піни аж біліє, Так, наче слабістю падучою боліє. І мчать вони, летять крізь простір навмання, І гине все живе під копитом коня, На людські юрмища, де йде невтомна свара, Свій меч палаючий обрушує почвара, І їде, наче князь, по власному дворі, Та обдивляється холодні цвинтарі, Де в світлі темних сонць, в міцних обіймах згоди Лежать порубані усіх часів народи. ВЕСЕЛИЙ МРЕЦЬ В масній землі, де сплять жирнющі слимаки, Я хочу вирити глибоку прірву — яму, Де міг би простягти свої старі кістки, Де міг би спати я, навік згубивши тяму. Ненавиджу плачі, нагробки та вінки, Тож не робитиму зі смерті тарараму; Я воронам свій труп віддав би залюбки, Ніж мав би грати він якусь погребну драму. О хробаки! Мої товариші й брати, Погляньте, як до вас приходить мрець щасливий! Скажіть мені, сини гниття і темноти, Філософи гробниць, нікчемні плюгаші, Чи ж є на світі ще якийсь кошмар діткливий, Якийсь пекучий біль для тіла без душі? БОЧКА НЕНАВИСТІ Як бочка Данаїд, Ненависть! В порожнечу, Де причаїлася бездонна темнота, Вливає відрами мерців криваву течу Безумна і міцна, червонорука Мста. Хоч скільки ти вливай, хоч воскреси мертвоту, І знов з оживлених повитискай багно, Даремно пропадуть століття праці й поту — Підступний Сатана із бочки вибив дно! Ненависть — то пияк з безмірною жагою, Він чує, як росте спрагота від питва, Мов легендарної потвори голова — Одрубуєш — нова встає перед тобою… Але пияк засне! Натхненна власним злом Ненависть не засне ніколи під столом. НАДТРІСНУТИЙ ДЗВІН І гірко, й солодко в холодні вечори Побіля вогнища, де пломені яскраві, Будити спомини з далекої пори, І звуки слухати потужні й величаві, Що їх виспівує міцний, щасливий дзвін; О, незважаючи на старощі й на втому, Прекрасно кидає побожні крики він, Як воїн, що не спить на полі бойовому! Але моя душа надтріснута! Вона Теж звуки подає, знудьгована й трудна, А спів її жахний нагадує хрипіння Недобитка, який під вбитими лежить, І, розсуваючи мерців стовпотворіння, Щось хоче крикнути в свою останню мить. СПЛІН Злобивий Плювіоз із неба, наче з урни, Зливає хвилями простуду і помір На мешканців могил, на місто тихе й журне, На вкритий млицею печальний косогір. Мій спаршивілий кіт сів на вікно ажурне, Крізь шибку сплакану він дивиться надвір. Співця старого дух виспівує ноктюрни У ринвах-жолобах, що йдуть до темних нір. Великий дзвін гуде, сичать в каміні дрова, І дзиґарі хриплять, тимчасом як розмова Серед брудної гри зринає знов і знов: