Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

А може, Теруань, що любить різанину, Ви бачили — вона в палати короля Провадить босий люд, гукає без упину, Махає шаблею і поглядом стріля? Сізіна теж така! Воїтелька ласкава, В ній — милосердя дух і вбивчості відправа, Вона, від пороху та барабанів зла, На тих, що моляться, меча не піднімає, І, хоч її душа крізь полум'я пройшла, Для серця гідного вона ще сльози має. ДО ДАМИ-КРЕОЛКИ В країні запашній, де пальмова замана, Де в сонця пестощах пурпуролистий сад, Де затінь із дерев пливе благоуханна, Креолку бачив я божественних принад. З лиця бліда, але та блідість осіянна, В очах упевненість і дивний світлопад, Поставою вона шляхетна, мов Діана, І стан її, й хода — на вишуканий лад. О пані, якби ви свої явили чари На Сени берегах чи на лугах Луари, Ви, гідні сяяти в палацах короля, Сонетів тисячі про вас би написали Співці закохані, і то були б похвали, Яких ніколи ще не відала земля. ПРИВИД Як ангел з хижими очима, Як тінь безшумна і незрима, Вночі нечутним кроком сну До тебе в спальню прослизну, Впаду на тебе, як завія Цілунків, пестощами змія Студеного, неначе сніг, Торкнуся до грудей твоїх. Знайдеш холодне місце вранці, Де я лежав. І в лихоманці Чекатимеш на ніч глуху. Як інші ніжною любов'ю, Так панувати над тобою, Я прагну силами страху. ОСІННІЙ СОНЕТ Говорять так мені твоїх очей перлини: — Чим заворожене єство твоє сумне? — Будь гарна і мовчи. Терзає все мене, Крім щиросердності античної тварини. О колисальнице, о снів моїх богине, Мій дух не викаже, а тільки прокляне Своїх жахних легенд писання вогняне; Мені мій ум болить і від страждання гине! Кохаймося… Летить невидимий Ерот І напинає свій фатальний лук помалу; А стрільнища його старого арсеналу — Безумство, злочин, жах… Зазнав я цих щедрот. Ми — квіти осені, нас тучами повито, О маргаритко, о відквітна Маргарито! СМУТОК СЕЛЕНИ Селена дивиться із мрійністю гіркою; Красуню в подушках нагадує вона, Що пестить перед сном недбалою рукою Свою розкішну грудь, задумлива й сумна. На спині лагідних лавин вона вмирає, Вмліває в довгому екстазі небуття; По білих візіях, що в небо йдуть безкрає, Очима ясними поводить, як дитя. Коли вона сльозу на темну землю ронить, Поет, який не спить і дух від сну боронить, Знаходить блискітку серед росистих трав, І в порожнечу рук бере той світ помалу, І в серце ту сльозу, подібну до опалу, Ховає, щоб її зір сонця не дістав. КОТИ