Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Буває, не Життя, а Смерті павутина Тримає міцно нас, мов кайданів сувій. Тож дай моїй душі хмеліти від омани, Пірнати в глиб очей твоїх, як в океани, Дрімати в затінку твоїх великих вій! * * * Що цього вечора, моя душе убога, Самотня й стомлена, що нині скажеш ти Божественній красі, яку збагнуть незмога, Чий зір тебе підняв і наказав цвісти? Ми гордощі свої обернемо в похвали І скажем: Дух її сяйнистий, мов алмаз! Це врода Ангела, що все в ній досконале, У світло поглядом вона вдягає нас. Чи то на вулиці, чи в самотині, вдома, Вона з'являється у вигляді фантома, Як палахкий вогонь, і каже спроквола: «Заради мене ви любіть лише Прекрасне, Я — Ангел-захисник від ницості і зла, Мадонна й Муза я, і сяйво непогасне!» ЖИВИЙ СМОЛОСКИП Проходять погляди, ці очі, сяйва повні, Що намагнітив їх учений херувим. Божественні брати, мої брати духовні, Проходять і печуть тим зором вогняним, Вони, рятуючи від пастки та наруги, На шлях Прекрасного скеровують мене. Господарі мої, мої покірні слуги, їм підкоряється єство моє сумне. Містичним світлом ви палаєте, зіниці, Так свічі вдень горять, печальні жалібниці, Та блідне їх вогонь у сонця мережі… Смерть прославляючи, горить їх волоконце, А ви ж співаєте Пробудження душі, Світила, що його не згасить жодне сонце. ДУХОВНЕ СВІТАННЯ Як до розпусника в сіянні Ідеалу Заходить світло дня, рум'яне, мов дитя, Тварюка заспана вчуває каяття, І ангел будиться в гидкій душі помалу. Для очманілого, який страждає, й снить, І згадує свої блазенства низькородні, Вже відкривається принадливість безодні, Духовних просторів незаймана блакить. Так, чиста й сяюча, ясна моя Богине, Твій вид у спогаді переді мною лине, Над оргій рештками, над чадом марноти. Зникає світло свіч на сонці, бо найдужче Світило в небесах — така звитяжна й ти, О світляна душе, о сонце невмируще! РОЗМОВА — Ви — небо осені рожеве і прозоре! Мене ж поглинула печалі темна хлань, Що, відступаючи, лишає, наче море, На вибляклих устах болото спогадань. Намарно, подруго, в ласкавості й довірі Ти до грудей моїх зомлілих припадеш, Немає серця там — його пожерли звірі, І жінки лютий зуб впивався в нього теж! Що моє серце? Бруд, пристанище облуди, Колись — палац, тепер — запльована корчма… — Та ні, пашать життям ще ваші голі груди!.. Красо, нагайко душ, цього ти ждеш сама! Вогненним поглядом, сяйнистим, наче свято, Лахміття це спали, що звірами потято! СІЗІНА Діану уявіть, що в сонячну годину На злотнім повозі летить через поля: Волосся палахтить, одкинуте за спину, Вітрам одкрита плоть засліплює здаля!