Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Так, це вона! Хоч ніби чорна з'ява, Та мерехтка, світлиста й величава. II. АРОМАТ Читачу мій, чи довелося вам Захмелюватись, наче від кохання, Від мускусу пахкого й колихання Курінь, що ними виповнений храм? Глибокі чари — завжди повертання В минувшину п'янку, мов фіміам; Цілунками коханці до нестям Збирають з тіла квіти спогадання. Здіймався дикий, хижий аромат З її волосся, начебто з кадила, Що в нім ятряться молодощі й сила; І плаття чи муслін, а чи блават, І її плоть благословенна й чиста — Все пахло, наче шкіра хутряниста. III. РАМА Як гарна рама, що не задля моди, А для краси чудовне полотно, Від світу відокремлює й воно Стає явою власної природи, Так позолота, меблі і клейноди, Металів цінних ніжне волокно, Все стало, мов для ясності вікно, Оправою для осяйної вроди. Здавалось їй, що лагідний атлас, Та ніжні оксамити і блавати її кохають палко, й напоказ Вона любила голизну давати Під поцілунки їм і раз у раз Являла граціозність мавпеняти! IV. ПОРТРЕТ Хвороба й смерть на сірі попелища Зведуть вогонь, що радощі дає, Із сяйва, що несли палкі очища, Із уст, де серце втоплено моє, З цілунків запахущих, як бальзами, З нестями, що мов блискавка несе, Залишиться блідими олівцями Накреслений малюнок. От і все. Та й він, як я, на самоті вмирає, Бо час, немов нещадний лиходій, Жорсткими крилами його стирає. Життя й Мистецтва чорний кате, стій! Не вб'єш тієї, що була зорею, І втіхою, і славою моєю! * * * Я радо віддаю тобі ці вірші з тим, Щоб, як моє ім'я в будущину незнану Приплине, ніби лодь валами океану, І там будитиме думок снагу й нестрим, Щоб ти у пам'яті, непевній, наче дим, Стомляла читачів, неначе звук тимпану, І братнім ланцюгом, м'яким, як сон туману, Прикутою була до цих високих рим. Створіння прокляте, якому від безодні Земної до небес, у промені Господні, Крім мене одного, співмірності нема, О ти, що топчеш нас і нам даєш отуху, Могутній янголе, бронзовочолий духу З камінним поглядом, о статує німа! SEMPER EADEM «Звідкіль іде на вас, подібна до прибою, Ця хвиля скорбності глибока й навісна?» Коли врожай сердець зібрали ми з тобою, Тоді життя — це всім відома таїна, Це простий біль, немов твоє радіння юне, Він видимий для всіх без чарівної гри. Тож помовчи, моя допитлива красуне, Хоч ніжний голос твій, та все ж не говори. Мовчи, наївна! Будь весела, як дитина: