Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

лежатимеш в землі, І яма дощова, де простінки гнилі, Твоєю спальнею й твоїм палацом буде, Як брила, душачи твої лякливі груди, Не дасть підняти рук у тім вузькім житлі, А ноги, що були легкі, як мотилі, Не зможуть зрушитись од жодної обуди, Могила, подруга безмежних мрій моїх, Повірниця моя, що пригортає п'янко, Шепне тобі в ночах, де снів нема, ні втіх: «Ну що ти виграла, цнотлива куртизанко, Все те зневаживши, за чим і мрець в тужбі?!» Хроб шкіру гризтиме, як докір злий, тобі. КІТ Прийди до мене, котику, і сядь Мені на колихливі груди; Зануритись дозволь у непроглядь — В твої очиська-ізумруди. Як дотикаюся до лап твоїх, Як гладжу еластичне тіло, Як пальці, захмелівши від утіх, По шерсті ходять очманіло, Свою дружину згадую — вона Як ти, очима в позолоті, Мене, тварино мила, протина, Й від смаглої сяйної плоті, Де випещена ніжно кожна п'ядь, Йдуть небезпечні пахощі й п'янять! DUELLUM Два воїни зійшлись у поєдинку — свище Залізна зброя, кров на вітрі мерехтить; Цей брязкіт і двобій — то молодості грище, То двох сердедь жага й кохання ненасить. Мечі зламалися, як молодість! До бою Йдуть зуби й нігтики чи, власне, пазурі; О, це вже гнів сердець достиглих, що любов'ю Поранені навік у войовничій грі. І, один одного стискаючи, химерні Герої наші в яр скотилися давно, Там їхня кров горить, як плід в осіннім терні. Там — пекло! Друзі там! Котімся й ми на дно, Моя воїтелько, без докорів сумління, Щоб наших зненавид увічнити шаління! ОДЕРЖИМИЙ Вдяглося сонце в креп. Селено, будь і ти, О радосте моя, подібною до тіні, Згубися в темноті а чи в бездоннім Спліні, Знімій, засни навік в туманах висоти. Люблю твій темний лик! А хочеш — то світи, Пишайся в напівтьмі, в місцях, де повно тліні, Де Безум палахтить у чорнім маревінні! Це добре! З піхов геть, сяйний кинджале мсти! Запалюй од свічок своє похмуре око, Запалюй хіть в очах, що дивляться жорстоко, Будь чорним, наче тьма, червоним, наче грань; Для мене втіха — все! Ти чуєш, серце чуле Шле фібрами всіма до тебе сто волань: Обожнюю тебе, мій милий Вельзевуле! ПРИВИД І. ПІТЬМА В безодні незглибимої печалі, Де тоскна Ніч, володарка німа, Де промінця веселого нема, Сиджу, неначе в темному підвалі, Митець, кому глузливе божество На пітьмі малювати повеліло; З могильним апетитом власне тіло Я обертаю на смачне їство. Втім, зблискує у темностях зірниця, І, начебто народжена в раю, Із неї постає краси цариця; Свою відвідувачку впізнаю: