Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Так, відкриває світ мені твій запах, мила, Я бачу гавані в блакиті осяйній, Де стомлені від хвиль хитаються вітрила. Незнаний аромат пливе в душі моїй, До співу моряків домішується в ній, Де тамариндових дерев буяють крила. SED NON SATIATA О дивне божество, темнот мана і злудь! Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани; Твій батько — мурин; він, як чорний Фавст савани, — Тобі вирізьблював з ебену гостру грудь; Міцніша за вино схмеляюча могуть, Що йде із губ твоїх, аж серце чахне й в'яне; Як до пустельних вод спрагненні каравани, Так до твоїх очей мої скорботи йдуть. Чортице палахка з пекучими очима, Вгамуйся, не пали, будь ніжна й пощадима, Дев'ятикратно я, мов Стікс, не обійму, Не виснажу тебе, розпуснице пригожа, І Прозерпіною, що просяває тьму, Не можу стати я у пеклі твого ложа! * ** * Горить, як перламутр, хвиляста течія Твоїх тонких одінь, і йдеш ти колихливо — Так витанцьдвує на паличці змія, Що фокусник її показує, мов диво. Як синява пустель, де співчуття нема До людських болестей, — а тільки спека й стужа, Як сплети хвиль морських, що линуть легкома, Ти розгортаєшся, йдучи, до всіх байдужа. Ти — сфінкс, що одягнув архангельську блакить; Як поліровані агати, очі юні Поблискують, але життя в них не бринить. І плоть твоя, немов із золота й латуні, В ній непотрібною зорею мерехтить Холодний маєстат безплідної красуні. DE PROFUNDIS CLAMAVI Вимолюю твого жалю, моя кохана, З безодні темної, куди мій дух упав; Тут ніч надовкруги, — крізь тьму пливуть, як плав, Прокляття, стогони, хула безперестанна. Півроку днина тут похмура і тьмянка, А стужа й темрява півроку володарні: Голіша тут земля за простори полярні — Ні лісу, ні тварин, ні трав, ані струмка! Немає гіршого й лютішого нічого За вбивчі промені світила крижаного, За цю безмежну млу, що йде по темнині, Мов первісний хаос. О, як я заздрю долі По кублах сплячої, низотної звірні! О, як я прагну сну! Як час іде поволі! * * * Коли я в ліжку був э єврейкою жахною, Як мрець коло мерця, лежав у темнині, Я мріяти почав про ту, що тільки в сні Приходить, сповнена скорботою сяйною. Я очі уявляв, ласкаві і сумні, Волосся, що тече косою запашною. Забутий запах плив, як вітерець весною, Жагу кохання він міг принести мені. Я ніжив би твоє благословенне тіло, Від ніг до чорних кіс нестримно й очманіло Глибоких пестощів я б розгортав скарби, Якби, о владарко жорстоких, о, якби Зуміла ти плачем од почувань справжденних Затьмити розкоші своїх зіниць студених. ПОСМЕРТНИЙ ДОКІР Моя нахмурена красуне, повна знуди, Як ти під мармуром