Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

малу дитину І за якимось птахом побіжить, Що, зляканий, тікає безупину. Дитина — в сльози, й також поспіша За мамою в ловитві-біганині, А те немудре і в'юнке пташа Все не дається в руки господині. Отак і ти за чимсь летиш кудись, Так за тобою плачу я невтішно. Як ти його піймаєш, обернись, І поцілуй мене, як мати, ніжно. Як втишиш плач мій, я до ніг впаду, Щоб вдовольнила ти свою жаду. 144  Є дві любові, мов два духи, в мене — Два янголи, що любляться тихцем: Дух кращий — то хлоп'я благословенне, Дух гірший — то жона з хмурним лицем. Жадаючи заволодіти мною, Спокутує моє жіноче зло Мого святця, щоб став він сатаною, Щоб стьмарилось його сяйне чоло. Чи стане чортом він, чи ні, не знаю, Недостовірне в тім знання моє, Та хоч обоє — сотворіння раю, Все ж, бачиться, одне з них пеклом є! Я буду мати певність щодо цього, Лише як добрий дух згорить від злого. 145  «Ненавиджу», — рекла мені Любов, а я за нею чах!.. Втім, болю спалахи сумні Побачила в моїх очах І змилосердилась, і зник Недобрий настрій, і вона Перенастроила язик, Щоб став, як лагідна струна. «Ненавиджу», — пом'якла річ, Просяяв день, що був погас, І полетіла в пекло ніч: «Ненавиджу, але… не вас». Звук ласки в серця глибині Порятував життя мені. 146 Душе, столице грішної землі, Руйнована бунтарською снагою, Навіщо плоті послуги малі Ти сплачуєш ціною дорогою? Нащо тобі те в'януче майно — Веселість лицедійної подоби — Кбли на нього ждуть уже давно Його єдині спадкоємці — хроби?! Душе, дай плоті чахнути! Живи Лише святим! Купуй собі години Безсмертні, недосяжні для черви, І відкидай на сміття все, що згине. Смерть тим живе, що нам серця жере, Годуйся смертю, і вона помре. 147 Моя любов — гарячка; день при дні Вона того жадає, що хворобу Підживлює і живить зло в мені, Бажаючи звести мене до гробу. Мій розум міг би лікувать любов, Та лікар той вже в мене не буває, Бо я його суворих настанов Не побажав триматись, я — в одчаї; Жага — це смерть, і зцілення нема, Бо розум не піклується душею; Мої думки втікають притьмома Від правди, що колись була моєю: Я клявсь, що ясна ти, а ти ясна, Як пекла тьма, як ночі темнина. 148