Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

знає, що пройшла моя весна. Я ж вірю їй, хоч знаю, вірю всує: Тут з двох боків панує лжа одна. Моя кохана підбрехати рада, Я рад: за юного беруть мене! Роки в любові — то гірка завада, Тож любе їй довір'я показне. Ми дурим одне одного навзаєм І наші вади брехнями влещаєм. 139 Не клич мене виправдувати шал, Яким доводиш серце до знетями, Як хочеш вдарити — бий наповал, Та не підступним оком, а словами. Скажи: кохаю іншого — і квит! Та не відводь од мене свого зору, Там виставляючи мене на спит, Де я не маю зброї для відпору! А може, ти ховаєш погляд свій З жалю, бо знаєш, що твої зіниці — То вороги мої — і змахом вій Уб'ють на місці гірше блискавиці? Спасибі, та ніж мучити дарма, Вбий поглядом, в котрім жалю нема! 140 Будь мудрою в своїй жорсткій могуті, Щоб не сп'янив мене образи хміль, Щоб не шукав я в без'язикій скруті Тих висловів, що їх вживає біль. Бодай скажи, що любиш, для розради, Лише не кинь в розпуки круговерть: Так тяжкохворим лікар, блага ради, Говорить про здоров'я, не про смерть. Я можу збожеволіти з одчаю, Переступити гідності межу, А злоязикий світ — це добре знаю — Повірить в те, що з розпачу скажу. Тож не відводь очей від мене, мила, Щоб лож моя тебе не осквернила. 141  Мій зір тебе не любить, бо, повір, Він бачить вади — все незграбносуще, Але моїм очам наперекір Тебе кохає серце невидюще. Ні голос твій, що ніжне вухо тне, Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання — Самі не здатні звабити мене На пристрасті й жаги бенкетування. Але не владні всі уми й чуття Дурного серця відхилить від тебе, Бо серце — раб, васал, що без пуття Втішається із власної ганеби. Єдина нагорода тут мені За гріх оцей — боління навісні. 142  Ти гніваєшся на моє кохання; Це чеснотливий гнів: любов — мій гріх; Та, порівнявши наші почування, Збагни, що гідний я похвал твоїх. А якщо навіть гідний я докори, То не із уст, що теж плодили лож, Скріпляючи фальшиві договори На податі з чужих любовних лож. Щоб узаконити, знадлива мріє, Те, що в коханні нашім не збулось, Посій у серце жаль — як він дозріє, То й твоє серце пожаліє хтось. А хочеш бути з іншими скупою — Так само поведуться і з тобою. 143 Буває, господиня скаже: цить! На землю покладе