Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

хоч друга взяти на поруки, Я стану біля нього вартовим, І не віддам тобі його на муки. Та що це я? Тут виходу нема. Він — у мені, а ти — моя тюрма. 134 Тепер він твій, і справа ця пропаща, Та я тобі віддам себе в заклад, Щоб він, мого єства частина краща, Скоріше вирвався з твоїх принад. Однак йому, зичливому, свободи Ти, заздра і захланна, не даси, Хоч він лише скріпляв мої угоди, Диктовані статутами краси. Ти ж маєш, мила, серце невситенне, Лихварське і до боржників круте: Мій друг каратись буде через мене, І друга загублю я через те — Вже загубив, хоч ми дублюєм ролі: Він — сплачуючи борг, а я — в неволі. 135 Хай у твоїм водінні буде Віль. Віль, як додаток до твоєї волі: Хай в тебе Віль увіллється всуціль, Щоб волі завжди мала ти доволі. Чи ж волю ти візьмеш мою — в свою. Пригорнеш Віля до свого привілля. Чи те, що маєш і що я даю, Ти маєш предоволі і без Віля? Приймає ж море дощові шторми В свої солоні вічні арсенали, — І ти воління Віля теж прийми, Щоб глибшими твої воління стали. Будь милою для всіх, душе моя, Всі, що один, а той один — то я! 136 Я — Віль, кохання потаємна сила В душі незрячій, і прошу одне: Звели душі своїй, аби впустила Між інших воль та Вілів і мене. А сповниться супліка ця любовна, Де Віль являє підневільну хіть, — Твою скарбницю виповнить доповна Той Віль, що понад волями стоїть. Хай же в твоє багатство щирозлоте Я іменем нізчимним прослизну, Май за ніщо мене, якщо ніщо те Тебе утішить хоч на мить одну. Моє ім'я — любові одкровення, Тож полюби хоча б моє наймення. 137  Сліпа любове, що вчинила ти З моїми потьмянілими очима? В красі не можу вад спостерегти, Дарма, що кожна вада — видна й зрима. Заякорились очі залюбки У водах, де пливе плавців немало, А серце настромилось на гаки Мойого зору й тим себе прип'яло. Чом серце й далі вірить, як колись, Хоч добре знає про свою облуду? Чом брешуть очі, кажучи: дивись, Як сяє чистотою купа бруду?! В очах і в серці правди вже нема, Бо їх поглинула брехні чума. 138 Клянеться мила в правді безупину, Я бачу — то брехня, та вірю їй, Коли мене приймає за хлопчину, Ненавченого в школі життєвій. Так, юнаком вона мене малює, Хоч