Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Хай пестять пальці їх, мені — дай губи! 129 Дух марнотратства в хтивості живе, Щоб згинути. На те немає ради. Хіть кривосвідчить, убиває, рве, На підступи готова і на зради. Кохаєш — до, а потім — повен мсти, Клянеш, немов наживку проковтнути Тобі дали, щоб з розуму звести, Щоб, ошалівши, ти запраг отрути І гнав назламголов, щоб те піймать, Що тягне вже само тебе до згуби: На пробу — рай, блаженство, благодать, По пробі — біль, сновидиво нелюбе. Всі знають — де той рай веде, та йдуть, Ніхто не обминає згубну путь.  130  Моя кохана — не сяйна, як сонце, Не схожі на корал її уста, її коса — не злотне волоконце, А чорнодроту плетінка густа. В коханої не білосніжні груди, І щоки — не троянди запашні, Моя кохана дихає, як люди, А не пахтить, мов квітка навесні. Люблю я голос милої своєї, Хоч то й не музика, що серце рве; Живуть на небі божественні феї, Моя кохана на землі живе. Та найвродливіша вона між тими, Кого влещають віршами пустими.  131 Ти — деспотка без серця і жалю, Погірдна й пишна не з сяйної вроди, А лиш з того, що я тебе люблю Понад щонайсяйливіші клейноди. Як дехто каже, що твоє лице Не привід для любовного відчаю, Я промовчу, а що неправда це — Лише собі самому присягаю, І в ту ж хвилину рій зітхань зліта Посвідчити присягу, а для мене Твого лиця смаглява ліпота — Сяйливіша за сонце полуденне. Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах, А звідси в поговір прямує шлях. 132  Кохані очі одяглися в чорне, Бо ж бачать — і тому такі сумні, — Яких болючих мук твоє витворне, Недобре серце завдає мені. Так просторінь, ще росами покриту, Не красить сонце, що на пруг зійшло, І зірка з надвечірнього блакиту Так ночі не оздоблює чоло, Як скрашує тебе печаль в зіниці! Якби то ти, та не лише в очу, А всім скорботним серцем жалібниці За мною затужила без плачу, Поклявся б я, що врода чорна зроду, А все не чорне — вроді йде на шкоду! 133  Я серце те кляну, що водночас Поранило мене й мойого друга; З чиєї примхи об'єднала нас Твоя вродливість і твоя наруга? О проклята, ти і його взяла, Скорила оком! Владна й нещадима, Ти з мене видерла і розп'яла Мене, себе й мойого побратима. Тепер в твоїй в'язниці й побратим — Дозволь