Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Моя любов — то не байстря-сирітка, Якій життя обставини дали, То не бур'ян, не дикоросла квітка, Яку зірвати можна будь-коли. Вона не випадкова — тож не гине Від рабських невдоволень і повстань, Вона долає політичні згини, Як єретик, що став на смертну грань. В самотності й височині безкраїй Видніється її гірська могугь; Політики химера не страшна їй — Хай це посвідчать блазні, що живуть Для злочину і злочинами — грають, Але за людське благо помирають. 125  Хай я носив — і каятись не буду — Для форми понад паном балдахін, Хай мурував я вічності споруду, Яка хиріє швидше від руїн, — Чи я не бачив, як пестунці влади, З хвали і ласки падали в сміття, Щасливчики нікчемні, що заради Солодких страв губили смак життя? Ні, припадати дай до твого серця, Мою офіру вбогу ти прийми, Це дар, який навзаєм віддається, Це поділ щирості поміж людьми. В душі, яку неправдою не вбити, Донощикові нічого робити!  126  Мій хлопче милий, ти свою красу Поставив понад владою часу: Твої закоханці старіють наче, А ти ростеш, солодкий мій юначе. Природа, пані знищень і руїн, Гальмує рух твій, життєвий розгін; Вона тебе тримає лиш для того, Щоб час позневажати — й більш нічого. О, бійсь її забав, хлоп'я моє, Бо ж і вона все часу віддає: Коли настане мить поквитування, Віддасть тебе — така то гра остання. 127  Вважали чорне злом старі часи, Вродливим зватись не могло смагляве, Сьогодні ж чорне — явина краси, Хоч, як байстря, ще носить знак неслави. Тепер малюються обличчя — глянь! — Позичена ясна личина в моді, Не має врода вже своїх названь, Що віддавали шану й честь природі. Тому моя кохана носить жаль В очах блискучих, ніби кручі крила; Обрамлена в жалобу, та печаль На вроду наклеп злісний відхилила, Бо та жалоба так їй до лиця, Що кажуть всі: от ідеал взірця! 128 Коли ти граєш, о моя музико, Коли торкаєш пальцями лади Й мелодій звуки сяють сонцелико І, граючись, біжать навзаводи — О, як я заздрю клавішам! Сквапливо Вони цілують ніжність рук твоїх, Мої ж уста, яким би жать те жниво, Лише у мріях доганяють їх. Ті скакуни, в цілунках пестотливі, Танцюючи, зливають рух і звук; І я губами в трепетнім пориві Так припадав би до музичних рук. Що ж, раз такі щасливі танцелюби,