Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Мені дав бог кохання дивні очі: Все видиме відмінюють вони — Як день сприймають явний образ ночі, В звичайнім бачать познак дивини, В бридкому тілі — риси пречудові, У чорнім — ясне! Цього не збагну. А може, справді в погляді любові Щось є, що викривляє явину? Як може зір, що дивиться і плаче, Не сліпнути — його ж сльоза темнить. І сонце в хмарах дощових — незряче, Його видющим робить лиш блакить. Любове хитра, сліпиш без пощади, Щоб приховать од мене власні вади! 149 Як можеш ти, жорстока, мов тиран, Сказати, що тебе я не кохаю? Хіба собі не завдавав я ран, Не мучивсь ради тебе сам без краю? Чи я твойого ворога посмів За друга мати, о солодка труто, Чи не метаю в себе я громів, Як ти на мене гніваєшся люто? Перед тобою справді я — банкрот, Бо що могла б ти взяти в мене знову, Якщо найкраща із моїх чеснот — Це рабський послух твому зору й слову? Характер твій збагнув я під кінець: Видющих любиш ти, а я — сліпець. 150 О, звідки в тебе та снага й могуть, Що ненасиття зміцнює шалене В мені, і прагне в лож перевернуть Ту правду, що являє зір для мене? Де ти майстерності на те взяла, Щоб і твої найгірші вчинки, мила, В моїх думках святились, як діла, Що їх краса невинна сотворила? Де ти опанувала дивний чин, Що змушує мене тим більш любити, Чим більше для ненависті причин Я знаю — о знаття несамовите! Чим дужче знаджує мене твій гріх, Тим я вартніший почувань твоїх. 151 Любов не знає, що таке сумління, Хоч, звісно, совість — то її дитя: Спокуснице, мої гріхопадіння — Ява твого гріховного життя. Я, зведений з пуття, солодкій хоті Даю свого єства шляхетний пай; Тоді сліпа душа плебейській плоті Наказує: «Бери й перемагай!» А слова іншого й не прагне тіло, Ти тілу — нагорода дорога, Воно готове коло тебе вміло І падати, й вставати, як слуга. Ні, не сумління бракне для кохання — Я падаю й встаю від пожадання.  152  Ламав я клятву, але двічі й ти Її ламала, клянучись в любові, — Присяги ложа, віри й чистоти Зрікалась в дії, не лиш в хибнім слові. Чом я тебе в невірності виню, Як сам невірним був не раз? А нині Я наскрізь бачу і твою брехню, Й мої брехливі клятви, хоч невинні. Я клявся, щоб свою покрити лож Твоєю чесністю і добротою, Я очі закривав на все або ж Їх змушував тебе вважать святою.