Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Всі бруди й слабкості напастуваті; Ні, не просякла тванню моя кров — Не збився я з твоєї благодаті. Мій цвіте із трояндовим чолом, Ніщо без тебе всесвіту огром! 110 Це правда — я свої чуття найкращі Топтав, тинявся, наче скоморох; Захоплення нові і непутящі Купляв ціною зречень багатьох. Це правда, що дививсь я на справжденне Незвично якось, мовби з-під більма; Та гірші проби довели, що в мене Любові кращої, як ти, нема. Скінчилося, минулася недуга, Бери своє на безкінечні дні; Клянусь не спитувати більше друга, Ти — бог в любові, суджений мені. Вітай мене, мій піднебесний раю, До твого серця серцем припадаю. 111 За всі мої неправедні діла По праву лаєш недоріку-долю, Що кращого нічого не дала, Лиш публіку й публічності сваволю. Це звідси — на моїм найменні карб, І майже звідси — відбитки понурі, Мов на руках митця сліди від фарб, — Слід мого фаху на моїй натурі. О, зглянься наді мною, пожалій! А я нап'юсь найгіршої гіркоти, Самого оцту, щоб в душі моїй Інфекцію, вже борену, збороти. Та лиш твоє ласкаве співчуття Спроможне оновить моє життя. 112 Ти співчуттям стираєш з мого лоба Липке клейно принижень і падінь, Бо що мені чиясь любов чи злоба, Як ти даєш, мов зелень, схов і тінь? Що варт в мені хвали, а що — огуди, Від тебе вчути прагну, світе мій; Всі інші мертві суди й пересуди, І ті, що судять, добрий я чи злий. Оглухлий я, немов зміїні вуха, На всі прихильні й злобні голоси, Я їх в безодню кидаю; послухай, І я скажу, чому: бо ти єси Всього надовколишнього опора, А світ без тебе — пустка неозора. 113  Як я тебе покинув, розум мій Привласнив функції мойого зору; Вникає оком він в нутро подій, Але не бачить зовнішності створу. Те око не доносить до душі Рухомих форм — воно всі кшталти горне У щось одне, не відає межі, Що відділя від гарного потворне: Чи то гора, чи море, чи ріка, Чи день, чи ніч, чи крук, чи голубиця — У кожнім образі воно шука, Як і чи можеш в ньому ти відбиться. Мій ум, тобою сповнений надмір, Хоч сам правдив, мені скривляє зір. 114 Чи то мій ум, якому ти — корона, П'є лестощі — володарів напій? Чи, може, то твоя любов коронна Дала талант моєму зору свій, І розум творить чудеса очима — Лад добачає в створі нестравнім,