Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Потвору обертає в херувима, Щоб схожою була з єством твоїм? О ні, то лестощі в моєму зорі Мій ум великий, як володар, п'є, А зір мій знає, що в його фаворі — Під смак готує чаші й подає: Якщо там трійло — це його провина, Та він же й першим пробує ті вина. 115 Колись писав я, що любов моя Дійшла найвищого палання й зросту, І то була неправда! Тільки ж я Тоді не міг збагнути правду просту. Я знав, що все міняє час — права, Декрети королів, звичаї, стяги, Опалює святу красу, зрива Найтвердші наміри, клятьби, присяги. Чом я боявся натиску часу, І не сказав, святкуючи хвилину, Що та любов, котру в душі несу, Міцнішає й зростає безупину? Хіба не знав я, що любов — дитя? Чом дав дитині повноту життя? 116 Не визнаю я перепон для шлюбу Правдивих душ і серць. То не любов, Що годиться на речену їй згубу, Міняється зі зміною умов, О ні! То зірка у небеснім мреві, Знак, що його нічим не досягти, Маяк, що посилає кораблеві Сигнали порятунку з темноти. Любов — то не часу нікчемний блазень, Що тне серпом троянди запашні; Ні, то судьба, що без повчань і казань Живе віки, а не короткі дні. Якщо не так — я не створив нічого, І в світі не любив ніхто нікого. 117  Карай мене за те, що я, скупар, Віддав так мало за твої посвяти, Що забував твоєї ласки дар, Хоч я не міг без нього існувати; Карай за те, що часто я бував Без тебе на чужому карнавалі, Що вітрові свій човен віддавав, Втікаючи від тебе якнайдалі, — Я так хотів. Все зваж і покарай За все, чим провинивсь перед тобою; Одне лишень благаю — не вбивай Погордою своєю і злобою: Хотів я пересвідчитись, що ти — Любов постійності і чистоти. 118  Ми піднебіння присмаками дразним, Щоб смакові надати гостроти; Вживаючи проносне, хоч біда з ним, Хворієм, щоб від хворості втекти. Споживши меду ласк твоїх немало, Додав я полину до страв своїх, Щоб те добро ще краще смакувало, — І отоді я вже направду зліг. Така моя політика в любові Моє міцне здоров'я прирекла На різні там мікстури труйголові, На лікування засобами зла. Та ось чого мене навчила скрута: Нема від тебе ліку. Все — отрута. 119 Яких лишень не наковтавсь я сліз, Що в тиглях чорних варять їх сирени; Яких я страхів і надій не ніс,