Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 9, в якому кохання не жаліє ні князя...

Здавалося, що сон жартома вирішив покинути княжу господу, і повернувся лише під ранок. Адже тієї ночі не могла заснути не лише Лагода, а й князь Владислав. Він роздратовано ворочався з одного боку на другий та намагався відігнати надокучливі думки.

Владислав картав себе. Повівся як хлопчисько, як дурень! Просто втік, збентежившись від тих струнких білих ніг, подекуди посічених дрібною сіткою видимих вен. Збудила все єство його чоловіче, перевернула душу. Бо ж гадав, що не здатен більше ніколи й нікого покохати так, як свою Гориславу. А, виходить, що ні. Щойно побачив, як пестливе сонце грало промінням у її золотому волоссі, як уривчасто здіймалися її груди в безпам’ятстві, як торкався руками ніжної шкіри, перевдягаючи, перев’язуючи рану, – щоразу Владислав немовби летів у безодню і серце його гупало, як навіжене. Ніде правди діти – він закохався.

Те саме підтвердив і вірний друг та помічник Тимон, прийшовши зраночку до свого господаря.

– О, княже мій, ясний соколику, бачу, що в когось ніч безсонна була, – посміювався собі у вуса, готуючи князів одяг. – То що, ту розшиту сорочку подавати?

– Ні, звичайну білу, ту що Килина напарфумила травами.

– Маззю цілющою спину не маститимемо? – зі співчуттям та розумінням спитав Тимон.

– Звісно, що ні! – Підійнявся, скривившись від болю, Владислав. – Від неї тхне, немов зі стійла. Терпітиму той клятий біль, але жодних неприємних запахів біля неї. – І знітився трохи князь, зиркнувши на управителя. – Тимоне, що мені робити, як гадаєш? Я палаю увесь, горю, мов розпечене вугілля.

– А що ж, соколе мій, – почав радити Тимон, остуджуючи холодною джерельною водою розпашіле обличчя князя. Обережно зливав йому на обличчя, готував приладдя для гоління. – Дівчина без захисту, одна-однісінька, ще й хвора. Треба їй догляд та турбота. Те, що вона з благородних видно одразу. Але  яка нам з того різниця, хто вона, чийого роду? Ти – князь, ти – закон. Захочеш – і з жебрачкою одружишся. Моя тобі порада, Владиславе, пусти любов у своє серце. Скільки вже можна вимотувати себе стражданням та горюванням? Гориславу не повернути, а життя триває.

– Так, мій друже, саме так, – погодився Владислав, примружуючи очі від гострого ножичка, що обережно підрівнював руду бороду. – Коротше підстригай, щоб я не був схожий на старого діда, – скомандував Тимонові.

– Ну який же ти дід? У розквіті сил, видний мужчина. Ще й багатий правитель свого князівства. Не має вона вибору, закохається в тебе обов’язково.

– А моя спина? Терпітиму поки є сили, але ж ти знаєш, який нестерпний біль я відчуваю. Нащо їй немічний? 

– Ну і вона ж невідомо, чи ходитиме взагалі, княже, – висловив управитель вголос найбільший новий страх Владислава.

– Ти все ж таки відправ гінця до храму Світлого Бога, хай вишлють нам якого досвідченого служителя і той огляне Лагоду, – звелів Владислав попри відмови дівчини. – Але їй нічого не кажи. І нехай Килина допоможе їй одягнутися до сніданку. А я сам її принесу в трапезну залу. 

Підготувавшись, немов на побачення, зібравши усю свою силу волі, князь несміливо постукав у двері. Отримавши дозвіл увійти, Владислав зайшов до кімнати Лагоди й вражено зупинився на порозі, бо в одній з найкращих суконь померлої княгині, із заплетеним у густу косу та уквітчаним стрічками волоссям, ця дівчина була немов ясне сонце, що вже зійшло над горизонтом.

– Як твоя рана? – спитав першим те, про що хвилювався. – Не болить рука? – про ноги вирішив не питати, щоб не засмучувати її зранку.

– Затягнулася вже остаточно, – відповіла Лагода, кокетливо проводячи рукою по пораненому плечу й ніби випадково піднімаючись до тонкої відкритої шиї. – Там подряпина не глибока. Навіть дивно, чому така кровотеча сильна була, – говорила те, що Владислав і так знав, а сама ж очима спокусливо водила по князівському виголеному обличчі, зупинилася поглядом нахабно на його губах. Ох, і небезпечною була ця гра! Але князь з охотою перейняв правила гри.

– Я віднесу тебе до сніданку, якщо не заперечуєш? – І наблизився до неї. Так у грудях переверталося й бурлило все, що й навіть спинний біль притупився. Узяв її бережно на руки.

Лагода ж обійняла його за шию. Зустрілися дві пари блакитних очей, і зрозумів князь, що зовсім пропав. А Лагода впевнилася, що здобула цілковиту перемогу. І тепер їй конче треба продумати новий план дій, враховуючи всі обставини.

Снідали в малій трапезній залі. Без помпезності та зайвого лоску. Лагода з апетитом наминала млинці з медом та варенням, запивала солодким узваром. Князеві ж і кусень в горло не ліз. Милувався нею увесь час. І все йому в ній дедалі більше подобалося: як їсть, як говорить, як рівно тримає спину. Його ж спина потерпала від тупого надокучливого болю. 

Говорили про різне, про захоплення, про книги. Владислав був цікавим співрозмовником. Як і Лагода, він багато читав, тож бесіда між ними майже не переривалася. 

А після сніданку гостинний господар запропонував оглянути їхню сімейну бібліотеку, багато цікавих фоліантів там було. Але ж наблизившись до своєї вродливої співрозмовниці, раптом перекосило його обличчя від нового приступу. 

– Що трапилося, княже? Набридло вже ношу таку на руках носити? – жартома спитала Лагода.

–  Я б таку ношу на руках вічно носив. Але маю, на жаль, хвору спину, – поглянув їй в очі, боявся, чи не побачить там зневаги.  –  Жахливий пронизливий біль від попереку до шиї – тепер мій постійний супутник. Нещасний випадок зі мною трапився, упав із коня. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍