Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

– Так, – кивнув похнюплений новоспечений конюх. – Тварини люблять мене й слухають.

Поки йшли до стайні Тимон ще розпитував про нового наймита. Тут уже Лукаш напівправду розповідав: що сирота, батьків своїх не знає. З малечку по чужих домівках перекотиполем носило, то там, то там приживався. Але ніде так і не прижився.

– Ось твоя робота! – кивнув на потоптану солому в стійлі та на вороних доглянутих коней. – Омелько, привів тобі підмогу! – гукнув до скоцюрбленого дідка, який нахилився з поклоном до управителя. – Якраз конюха нам і потрібно було. Слухатимеш у всьому Омелька. Зрозумів? – поглянув Тимон на Лукаша і додав тихіше вже: – Щодо оплати не знаю, даватиму, мабуть, якісь монети. Але ж князеві треба по серцю служити вірою і правдою. Проте, обіцяю, харчі хороші матимеш. Одяг новий справимо тобі. Ще й спатимеш у теплі й добрі. А зима скоро! Тож будь старанним та працьовитим – і буде тобі від мене похвала.

А виходячи зі стайні, управитель кивнув двом з охоронного княжого загону.

– Хлопець цей Лукаш – людина нова, ви наглядайте за ним, як працює, чи не утне чогось, чи не поцупить щось. Доповідатимете мені, – стиха наказав Тимон.

Увесь день, поки перевертав смердючий гній та чистив коней, Лукаш думав лише про одне. «Лукаш і Лагода…Лукаш і Лагода», – солодкими нотами озивалася ця співзвучність імен у нього в голові. Хіба ж це не знак долі? Хіба ж вони не призначені одне одному? Він – розбійник, який встиг ще замолоду наробити купу лиха багатим людям, вона – відьма, яка, мабуть, також має за плечима багато гріхів.

Розбурхана уява малювала вже яскраві картинки їхнього спільного майбутнього. Як подорожують вони світом у пошуках кращого життя.

Побачити б лише її, поговорити з нею. «Як мені потрапити в князеві покої? Не вдасться це зробити простому конюху! Хто мене у дім навіть пустить?» – сам собі ятрив рани Лукаш.

Проте вони побачилися надвечір того ж дня. І зустріч та додала парубку ще більше страждання.