Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 8, в якому Лукаш стає конюхом

Лукаш ледь не задубів у тому вогкому лісі. Вересневе тепло оманливе, а передранкова прохолода нав’язливо пробиралася під поношену сіру сорочку, граючись із міцними парубоцькими м’язами.

Підійнявся із сирої землі, струсив зі своїх штанів прилипле мокре листя. Перевірив, чи не впадає в око купа хворосту та гіляччя, під якою сховав дорогоцінну торбу.

Ризиковано це було – ховати відьомські речі в лісових хащах поблизу княжого двору. Але якщо раптом відьмі знадобиться її книга. Лукаш здогадувався, що доведеться сюди повертатися найближчим часом. Тож зробив собі помітки, як швидко знайти місце схову. 

Уже й вигадав, як потрапить до княжого двору. Кремезні працьовиті чоловіки будь-де потрібні на підмогу. Скаже, що за хорошу платню будь-ким працюватиме. А от як знайти йому у величезній княжій господі дівчину, імені якої не знає навіть, – оце була загадка. 

З продовольчим возом, що із самого ранку віз харчі до княжого столу, Лукаш і потрапив у фортецю.

Стовбичив поряд із возом на княжому дворі біля господарських приміщень, поки возниця чекав на управителя. Трохи про місцевий устрій балакучий селянин розповідав парубкові, якого випадково зустрів на дорозі.

– Он, подивися! Управитель Тимон виходить із дому. Він тут усім заправляє, до нього й звертайся.

Тимон по-господарськи окинув віз, перерахував птицю, схвально гмикнув на здоровенного кабана, а потім підозріло зиркнув на Лукаша.

– А ти хто будеш, парубче?

– Мені б десь наймитом влаштуватися, – вдавано знітився й опустив очі Лукаш.

– То ти вирішив одразу й на княжий двір припхатися? Справді, нащо десь так марнувати час, якщо можна відразу князеві служити. Еге ж? – оцінювально оглядав управитель широчезного у плечах наймита.

– Та це так вийшло випадково, побачив возницю, то й напросився у подорожні. Мене колишній хазяїн вигнав за те, що його дружина поклала на мене око. А я хоч і пручався, однак не міг її нав’язливої уваги позбавитися, – брехав сходу Лукаш.

– Бачу, що на лиці гарним вийшов, але ж дивись мені! – пригрозив Тимон. – Якщо візьму тебе, то щоб не вештався поблизу служниць! Уторопав?

–Та я ж ніколи зайвого собі не дозволяв! – Винувато й покірно запевнив майбутній наймит.

– Бери кабана й ходімо на кухню, – скомандував Тимон.

А Лукаш хвацько закинув на плечі здоровенну тушу кабана, на одну руку повісив два кошики із птицею, ще й в другу вхопив плетінку з овочами.

Хмикнув задоволено собі під носа Тимон і кивнув головою, щоб за ним нав’ючений парубок ішов.

Хоч княжі хороми й вразили багатством та обставою випадкового гостя, однак він на всі боки роздивлявся, сподіваючись зустрітися зі своєю звабою. Хибно думав, що може десь пройдеться коридорами. Але лише метушливі служниці бігали туди-сюди.

А на кухні й взагалі був суцільний вулик. Хто біля печі вправлявся, хто тісто замішував, хто натирав до блиску посуд. Щонайменше п’ятеро жінок метушилися.

Це була зовсім мала ймовірність щось дізнатися про неї, однак Лукашеві пощастило.

– То що, Килино, як дівчина почувається? – спитала огрядна кухарка мимохідь, забираючи у незнайомого здорованя овочі й птицю. – Кабана туди поклади, біля столу на долівку, – махнула рукою на дальній стіл. – Там розбиратиму його.

– А що? Ледь заснула під ранок і я, і вона. – Ловив кожне слово Килини Лукаш. – Така вродлива, така квіточка весняна! Ой, хоч би у нашого князя із нею щось та й склалося. І дарма, що без роду-племені ця золотава пташка.  

– То що й правда ноги відмовили у неї? – допитувалася кухарка, а Лукаш, поклавши кабана, аж напружився увесь.

– Так, нібито встати не може. Я їй з усіма справами жіночими допомагала, то лежача вона поки, не встає. Але ж то може після поранення таке. Сподіваймося, пройде.  

Наймитові уже й не було потреби стовбичити на кухні. Однак мав затриматися хоч на деякий час. Послухати про неї та дізнатися хоча б її ім’я.

– Дайте води ковтнути, добрі люди! – попросив у всіх одразу. Вертлива молода служниця кинулася до діжі із водою. Набрала повний кухоль і піднесла Лукашу.

– Ой, а князь наш мені звелів у всьому догоджати знайді нашій, – продовжувала теревенити балакуча Килина. – Маю сьогодні перебрати усі сукні княгині Горислави. Вони однакової статури, худесенькі, малесенькі. Має те вбрання Лагоді підійти.

– Ім’я таке хороше…Лагода… – схвально промовила кухарка. – Аби хоч запала князеві в серце. І він би не таким похмурим ходив.

– А ви бачили, що князь Владислав сам її з екіпажу й виносив на руках! І це попри хворобу в спині! Він і так ледь рухається, а тут сам! На руках! – підсипала солі на Лукашеву рану бойка служниця. – Я бачила! І обіймав її так ніжно-ніжно, немовби вона – найдорожчий скарб.

– І поселили ж її біля князевих покоїв. Там ще ж хід є, через який відразу до її опочивальні можна й потрапити, – зовсім розбурхала ревнощі в душі у бідолашного наймита усюдисуща служниця Килина.

Але ж допив уже воду. Ще й Тимон зазирнув на кухню.

– А ти чого тут стовбичиш? – гаркнув Лукашеві. – Ходімо! На стайні тебе прилаштую. Працюватимеш помічником конюха, доглядатимеш за кіньми, чиститимеш конюшню. Умієш вправлятися з кіньми?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍