Джулія Ор - Продана дияволу, Джулія Ор

Розділ 17
- Ну що, доню, я поїхав. Сподіваюся ми більше не побачимося, і через пару годин я буду вже дуже далеко.- зі знущанням кинув вітчим, нахиляючись наді мною.
-Пішов ти- виплюнула йому в обличчя. 
- Піду, Сашо, піду.- розвернувся, і насвистуючи якусь мелодію, пішов до дверей. - Я краще закрию тебе, щоб не вчудила чого.. - Вийшов, зачиняючи двері на замок.
Час.. Який він не вблаганний. Його так мало коли ти поспішаєш, і він так довго тягнеться коли ти чогось чекаєш. 
Годинника тут не було, тому все що мені заливалося, це слухати стукіт свого серця. 
Треба діяти, доки його не має, чого я лежу.
Скло. Я бачила уламки біля дивану. 
Цей козел навіть не потрудився прибрати скло, або забити вікно. Він так впевнений у собі, і своєму плану.
Я перевернулась на ліжку, намагаючись скотитись ногами, щоб спуститись на коліна на підлогу. Та не розрахувала ширину дивана, і боляче гупнулась на підлогу. Добре хоч не на скло.
Так.. намацати уламок скла. Обережно.. навпомацки обстежувала підлогу.
Є. Добрячий шматок скла. Хоч би не розрізати собі руки... Обережно, наскільки це було можливо взяла скло, і намагалась розрізати мотузку.
Виходило погано, руки зав'язані ззаду, нічого не видно. Руки печуть, мабуть все таки поранилась, але у крові адреналін, я майже нічого не відчуваю.
Через багато хвилин я відчула що мотузка ослабла.
Твою матір... В мене вийшло....
Так, тепер ноги.. тут вже швидше.. 
Руки в крові, та плювати.. Вікно.
Чорт. Знову кроки.. Швидкі. Хтось явно поспішає..
Артем? Чи знову Андрій? Виберусь у вікно, потім як двері відчиняться, зазерну..Якщо що, буду тікати.
Швидко вилізла у вікно. Звук удару по дверях. Їх вибивають... Це точно Артем. У Андрія ключ був. Нащо йому їх вибивати. Але все одно стою.
Двері не витримують, петлі вилітають, і на порозі захеканий, злий, весь в крові... Артем. 
Серце пропустило удар.
-Тьома- слабо вигукнула я перед тим як втратити свідомість. Та здається він почув, бо останнє що я побачила, це його очі, направлені на мене.