Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

І на мистецтво під п'ятою влади, І на талант під наглядом шпика, І на порядність, що безбожно краде, І на добро, що в зла за служника! Я від всього цього помер би нині, Та як тебе лишити в самотині? 67 Ах, я не знаю, нащо жить йому З заразою? Мережитись душею З гріхом та ушляхетнювать чуму Безчесності присутністю своєю? Чому ж то має в нього на виду Творити чар косметика брехлива? Чи ж треба підмальовувать в саду Троянду, повну істинного дива? Чом він живе, як все навкруг старе, Кров ледь пульсує жилами тісними, Чому природа, мов жебрак, бере Від нього кошти й тішиться ще ними? Бере, аби сказати: «Подивись, Які багатства мала я колись!» 68 Його лице — не показна позлітка, А мапа давніх літ, коли краса Цвіла і в'янула, неначе квітка, Світила, мов незаймана роса. Тоді не діяла ще гриму школа, Не знали фальшувань і фарб для лиць, Тоді бліді не прикрашали чола Волоссям злотним, краденим з гробниць. Всім видно в ньому святощі минулі, Античної доби мистецьку суть, Як відумерлі і старі кошулі Ніхто не смів на себе одягнуть. Проти підробок — правді навдогоди Являє він чарівливість природи. 69 Все те в єстві твоїм, що бачить зір, Не потребує фарби ані гриму; Твій недруг сам собі наперекір Розхвалює твою природу зриму. Та зовнішності — зовнішня й хвала, Ціна зворушлива, хоч неглибока; Та додається до хвали хула, Як цінять те, що сховане для ока. Такий знавець, що бачить глибину І думає, що глиб він зміряв досить, В наївності своїй дух бур'яну В твоє цвітіння запашне привносить. Твій вид і дух твій — не одне і те ж, Бо ти, мов кущ без нагляду, ростеш. 70 Твоїх чеснот прикмети знамениті Підозра не затьмарить: для краси Вона — як ворон, що летить в блакиті, — Оздоблення небесної яси. Данина часу — обмовляння чорне — Відтінює ясу твого єства; До тебе ж тягнеться все гріхотворне, Як до найкращих пуп'янків черва. Не знав ти ні падінь, ні перемоги — Ти засідки юнацьких днів уник, Та чистота твоя не має змоги Прикоротити заздрощам язик. Але якби не ті плітки лукаві, Були б твоїми всі серця в державі. 71 Як я помру, ти з туги не заводь, А плач не довше за скорботні дзвони, Які звістують: віддано цю плоть Гидкій черві у ще гидкіші схрони За світ гидотний, — я тебе люблю, Тож, це читаючи,