Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

на сторожі. Далеко я від тебе, але зваж, Моя любов — твій найвірніший страж. 62 Гріх себелюбності — в моєму оці, В моїй душі і в плоті — той же гріх; Нема на нього ліку ані моці, Він в серце вріс мені, як в персть моріг. Нема ніде вдатнішого за мене, — Так думаю про себе крадькома; Щось є в мені таке ясне й знаменне, Чого ні в кого на землі нема! Та як на себе я в свічадо гляну — На тятий зморшками мій давній лик, Сприймаю себелюбство як оману Безсовісну, що я до неї звик. Тож, як хвалю твою красу юначу, Тебе в собі, а не себе я бачу. 63 Тебе зруйнує так же, як мене, Жорстокий час — пригаснуть юні очі, Схолоне кров, потнуть чоло ясне Глибокі зморшки; на порозі ночі Твій ранок стане, в бідні лахмани Обернуться твої коштовні шати, І всі дорогоцінності весни Ти будеш тільки в мріях споглядати. Та я фортечні мури вже кладу, Щоб старості непощадні кинджали Краси твоєї пам'ять молоду З душі моєї не повирізали: Як з пня, з мойого чорного рядка Любові зелень вибухне пахка. 64 Коли я бачу, як руйнує трони Фатальний час, як смерті навдогідь Трухліють вежі, котяться корони, Як вічності підкорюється мідь; Коли я бачу, як голодне море Зжирає суші королівський сад, А суша води моря тяжко боре, І відбирає забране назад; Коли я бачу, як встає держава, Як падає — прогнивши до основ, Я думаю про те, що смерть лукава Підстерігає і мою любов. Мене веде ця думка в тьму незрячу: За тим, що можу втратити, я плачу. 65 Все нищиться під натиском часу — Метал, земля, моря, гранітні мури, Тож як убереже свою красу Тендітний вицвіт людської натури? Як літові свій подих зберегти При днів студених наступі, в облозі, Коли ламає навіть скель хребти Час, що його спинить ніхто не в змозі? Жахлива думко! Де ж той чародій, Хто може взяти час до свого схову, Назад вертати перебіг подій І вроду берегти твою чудову? Нема! Хіба що в світло молоде Моє чорнило чорне перейде! 66 Я кличу смерть — дивитися набридло На жебри і приниження чеснот, На безтурботне і вельможне бидло, На правоту, що їй затисли рот, На честь фальшиву, на дівочу вроду Поганьблену, на зраду в пишноті, На правду, що підлоті навдогоду В бруд обертає почуття святі,