Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

57 Твій раб, я маю прагнення єдине — Твої жадання знати й, далебі, Немає в мене кращої години, Як та, що йде на послуги тобі. І нею, довгожданою, я марю, Ждучи на неї, падаю в одчай, Але й не смію сердитись, владарю, Коли слузі ти скажеш: «Прощавай». Не маю права й на думки ревниві, Єдине, що я можу, раб німий, — Сидіти й думати, які щасливі Ті, з ким ти разом нині, пане мій. Любов, як блазень: всі твої веління Виконує з чуттям благоговіння. 58 Нехай не дасть Господь, щоб я, твій раб, В думках контролював твої розваги, Чи причисляв себе до їх приваб, — Васал не сміє вийти з-під присяги. Дозволь, чекаючи на твій кивок, Терпіння переносити суворе, Не скаржитись і в глибині думок На зауваження твої й докори. І ти не змінюй звичаїв своїх, Хоч де гуляй для власної догоди; Любов собі прощати може гріх — Злий вчинок, що лиш їй сподіяв шкоди. Жду й не питаю, добре це чи ні, Хоч добре знаю: пекло в тім жданні! 59 Якщо вже все було, що нині є, То як же наші мозки безупину Обманюються, родячи своє Творіння — вдруге ту саму дитину! Задати б сонцю оберти назад На літ п'ятсот, якби було можливо, — В старих книжках знайти я був би рад Відтворене душі твоєї диво. Чи кращі ми, чи кращим був поет, Створитель давній образу твойого, Чи, може, вічні оберти планет На цій землі не змінюють нічого? Та ні, я певен, що в старі часи Вславляли речі й меншої краси. 60 Біжать одна за одною хвилини, Немов на морі хвилі, — в небуття; На місці зниклої вже інша лине, — Так пропадає й постає життя. Народжене жадає світла й росту, Дозрілому корону час дає І тут-таки розвінчує: попросту Назад бере дарования своє. Він риє зморшки на чолі ясному, Жере все рідкісне, все осяйне: Все падає у безвість невідому, Як він косою гострою махне. Та може вірш мій проти нього стати — Він має міць тебе спасти від страти. 61 Чи не з твоєї волі цілу ніч Твій образ бачу в темноти тремтінні, Чи сон мені не проганяє з віч Мара, подібна до твоєї тіні? Невже це твій ревнивий дух-шпигун Вистежує мене таємним зором, Скрізь нипає, як ревний опікун, Щоб виганьбити за лінивства сором? О ні! Це я тебе вартую знов, Це моя совість при твоєму ложі; Для того замала твоя любов, Щоб стати біля мене