Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

що заглядати б міг Щодня до скринь, де сховані клейноди, Та знає він: чим рідше бачить їх, Тим більше має з того насолоди. Тому дні свят, що красять буднів плин, Такі нечасті і такі врочисті, Як діаманти чи разки перлин, Чи дороге каміння у намисті. Ось так і час, твій незрадливий схов, Тебе тримає, й ти для мене — скриня, Що в особливу мить являє знов Ув'язнених коштовностей іскріння. Благословляю сяєво твоє, Надії світло, що в тобі жиє. 53 З якого ж ти постав матеріалу, Що маєш сотні тіней і відбить, В той час, як тінь одну — і то невдалу — Повинен кожен по землі водить? Портрет Адоніса — то жалюгідна Підробка під яву твого єства, Геленина краса тобі не рідна, Ти — в грецькім колі явина нова. Ти — одночасно день цвітіння й плоду, Що повен радості й благословень; Весняний день твою являє вроду, А щедрості твої — осінній день. Ти з тим споріднений, що досконале, Та як ні в кого в тебе серце стале. 54 Краса в одежі правди устократ Миліша нам за красування голе: Троянда одягає в аромат Прекрасну плоть, що зваблює і коле. Але троянда дика має теж Барвисті пелюстки, як справжня ружа, Та запаху в шипшині не знайдеш, Так ніби до життя вона байдужа, Безрадісністю сповнена ущерть, Зникає непомітно в світоверті; Троянда ж обертає власну смерть У пахощі, щоб жити й після смерті. Отак мій вірш, о юності душе, Твою красу правдиву збереже. 55 Державців монументи мармурові Переживе могутній мій рядок, І сяятимеш ти в моєму слові, Як те каміння вкриє часу змрок. Війна громаддя статуй перекине, Зітруться в прах каменярів труди, Та образ твій ніколи не загине У полум'ї повстань і ворожди. Наперекір всезабуттю і смерті Хвалу твою нестиме дня світлінь, Аж доки світ, мов лахмани подерті, Не зноситься на спинах поколінь. Ти житимеш — аж прийде мить остання — В очах, що знають таїну кохання. 56 Оновлюйся, любове, до основ, Не слабни, будь, як лезо апетиту, Що, ступлене сьогодні, завтра знов Являє гостроту несамовиту. Вгамовуй голод ув очах своїх, Підкріплюйся, коли вже й очі ситі, Дбай, щоб твій дух жагу свою зберіг, Як будні надійдуть сумні й невмиті. Нехай новою хвилею снаги, Мов океан, розлуки смужка грає, Хай звінчаних колишуть береги І кличе море почувань безкрає. Розлуку зви зимою, чия тінь Нагадує про літа гарячінь.