Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Чи як очам забракне ясноти, Краси твоєї вділить серцю око, Мов ласощів з бенкетного стола; А зір голодуватиме жорстоко — Хліб дасть любов, що в серці зацвіла. Ось так твій образ житиме зі мною, В мого єства незглибній глибині: Чи ти — десь поряд, чи — за далиною, Ти — у моїх думках, думки — в мені. А як думки заснуть, то серце встане, Щоб оком пестити лице кохане. 48 Як бачно я своє майно дрібне Брав під замки, збираючись в дорогу, Щоб злодій не пограбував мене, Не обікрав мою оселю вбогу. Тебе ж, моє натхнення, скарбе мій, Я часто кидаю напризволяще, — Забрати може будь-який крадій Моє багатство дороге й найкраще. В яку шкатулу, за яку броню Сховати цноти, сяйвом оповиті? Тебе я в грудях власних зачиню, Щоб ти являвся в найсвітліші миті. Але злодійкувата правда жде — Вона тебе й з-під серця украде. 49 Той час, якщо такий колись настане, Коли твоя любов досягне дна, Коли за все — за добре й за погане — Потрібно звітуватися сповна; Той час, коли без ясного вітання Ти йтимеш, мов чужий, мені навстріть, Коли почне шукати виправдання Те почуття, що мусило згоріть, Той час вже нині я передбачаю, Але тримаю сторону твою, Бо я свої прикмети скромні знаю, Твої права законні визнаю: Мене покинути — підстав немало, Причин любити — серце не вказало. 50 О, нелегка мені від тебе путь! Чим далі іду, тим щемкіша туга, Бо верстви, що навстріч мені ідуть, Зникають, оддаляючи від друга. Зморився кінь чуткий, тружденний звір, Але несе він мій тягар печалі, Мов знає, що собі наперекір Його я змушую чвалати далі. Він стогне, як в його боки міцні Втинаються мої криваві шпори, І чути в тому стогоні мені, Як стогне десь в моєму серці горе: Позаду зникла радість умлівіч, Попереду печаль стоїть, як ніч. 51 Неквапний хід мого коня сумного Мені любов пробачити ладна. Від тебе поспішати? А до кого? Та ні, я повертаю скакуна! Щодуху летимо, мчимо що змоги, Та видається нешвидким політ — Я мушу затинати знов остроги Моїй ледачій бестії в живіт! Мій голос чути в кінському іржанні, Десь близько вже оселя дорога; В шаленому бігу, в галопуванні Не кінь ірже — кричить моя жага! Від тебе волоклися ми поволі, До тебе помчимо, як вітер в полі. 52 Я, мов багач,