Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

не плач за мною, Забудь, не завдавай собі жалю За тим, кого вже забрано труною. А як цей вірш ти прочитаєш знов, Коли в землі змішаюся з землею, Забудь же, чий він, — хай твоя любов Погасне зі свідомістю моєю. Не хочу я, щоб мудрагелів тлум Твій жаль уздрів і зняв тебе на глум. 72 Забудь про мене, бо захочуть знати, За що мене по смерті любиш ти: Які ж мої заслуги та посвяти Зумієш перед світом піднести? Хіба придумаєш якісь діяння І, вдавшись до шляхетної олжі, Не щиру правду — щирі вихваляння Співатимеш покійній вже душі. Щоб щирість не спотворити брехнею, Щоб не зганьбилася любов твоя, Де плоть мою схоронять, там же з нею Хай поховають і моє ім'я. Те, що творю, мені не до вподоби, Соромся й ти дешевої оздоби. 73 Ти можеш осінь бачити в мені, Як на деревах жовте листя плаче, І там, де птаства линули пісні, Шурхоче гілля, з холоду тремтяче. В мені ти бачиш пригасання дня, Коли зникає сонце із обочин, І ніч, і смерть надходять, мов двійня, І запечатують усе на спочин. В мені ти бачиш ледь примітну грань, В золі моєї юності спочилу; Те, що живило дух моїх бажань, Вже гасне, обертається в могилу. Це бачачи, міцніш полюбиш ти Те, що невдовзі має відійти. 74 Та не журись! Коли вже смерті в руки, Мов арештанта, віддадуть мене, У цих рядках моїх, де стільки муки, Триватиме життя моє трудне. Це мого духу пам'ятні споруди, Найкраща почастка мого єства; Земля візьме своє, твоєю ж буде Присвячена тобі душа жива. Ти матимеш не те, що люблять хроби, Не відпадки на смітнику життя, А те, що не боїться ні хвороби, Ні ницого ножа, ні побиття. З тобою буде полум'я прекрасне, Що, попіл покидаючи, не гасне. 75 Ти для моїх думок — як благодать, Як дощ весняний для ріллі сухої; Ти — мир, який я мушу вартувать, Як злидень, живучи в несупокої: То я боюсь, що ті мої скарби Вкраде підступний вік, то тішусь ними, То замикаю їх за три скоби, То рад ділитись втіхами сяйними. Ти — учта для моїх очей свята, Але душа моя ненаситинна, Ти — моя радість, лиш одна й лиш та, Яка від тебе надійти повинна. Щодня то сохну, то надміру п'ю, То я багач, то злидарем стаю. 76 Чому ж мій вірш не сяє новизною Чи переливами словесних див? Чом користуюсь формою