Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Вечеря готувалась із помітним напруженням у відносинах. Вкотре, вони повертаються на самий початок, коли Гордій і гадки не мав, як з цією дівчиною бути. Та все ж, дещо змінилося, бо тоді він керувався власною совістю, а зараз – хто б підказав чим? Гордій може собі дозволити зняти окрему квартиру, оголошень на кожному кроці куди не глянь. Адже зараз їхній дружбі була б корисна відстань. Тоді б хлопець задовольнив обидві сторони. Уляна  отримала б дистанцію, про яку нещодавно просила. А Гордій, він би виконав поставлену перед собою місію у допомозі із житлом. Тільки все вже не так як здається на перший погляд. Хлопець дедалі частіше ловить себе на думці, що із задоволенням проводить час у присутності дівчини. А вона? Не розплела Уляна косу ні ввечері перед сном, ні наступного дня, хоч зачіска давно перестала бути красивою.

Гордій повернувся з роботи ще вдень. За годину буде захід сонця, ідеальний час, щоб поділитись потаємним. Поволі пройшов на кухню, щоб побачити Уляну засмученою і дуже самотньою. Вона сиділа за кухонним столом, сконцентрувавши погляд на видові за вікном.

-Все добре?

Скрикнула. Перелякано поглянула на Гордія і вхопилась рукою за шию важко вдихаючи повітря.

-Було добре, доки ти мене до смерті не налякав.

-Вибач! Можна я теж гляну?

-Куди?

-Що там навулиці таке, що так тебе засмутило.

Посміхнулася. Щиро. Він теж посміхнувся. Гордій зловив себе на думці, що полюбив Улянину посмішку. Так само, як і її присутність у його житті. Здається, вони обоє сироти, самотні і побиті життям. Байдуже на різницю у віці, людині необхідна любов і відчуття, що вона комусь потрібна протягом всього життя. Гордій вже давно відчуває себе потрібним лише для помсти, а що буде після неї? Не залишиться стимулу йти далі, настане повна порожнеча. Він просто потоне у власному горі. А що, якщо не він Уляну, а вона його тоді врятувала? Несподівано увірвалась у життя і перевернула його з ніг на голову. Не стала просто користуватись добротою незнайомця, а захотіла віддати і свою, хай зовсім не розуміє як це робиться. Побачила у ньому чоловіка, який достойний щирих почуттів невинного серця. Посмішка раптом зникла з лиця Уляни, вона знову помарніла.

-Там сотні перехожих, і жодного рідного.

Якщо вже оголювати душу, то робити це до кінця. Уляна не посоромилась бути щирою, та й Гордій, наче, не з сором’язливих.

-Ходімо!

Через декілька хвилин і вони стали перехожими. Щоб уникнути зайвих слів, Гордій взяв Уляну за руку, мовчки повів її за собою. Вони проходили різними вуличками, оминаючи ріг за рогом. Доки не дійшли до старої, але дуже красивої будівлі, яка стояла на невеликому пагорбі. Фасад пошарпаний, а старі дерев’яні вікна вкриті товстим шаром пилу. Та це не завадило будинкові бути красивим і колоритним, завдяки старовинній архітектурі. Особливо виділялись дерев’яні двері, вирізьблені дивовижними візерунками, із металевим, не менш химерним замком. Гордій поволі опустив руку у кишеню штанів і вийняв з неї металевий ключ. Під характерний скрип заліза, відімкнув замок. Він бачив захоплення і подив на обличчі Уляни, і знову не стримався, подумки повернувся у далеке минуле.

«-Я хочу заховатись від усіх брате бодай ненадовго, щоб ніхто не знав де я знаходжусь і не дивився на мене скривлюючи погляд.

Молодий хлопчина цілий вечір блукав містом, у пошуках таємного місця для сестрички. Щоб лише вони двоє про нього знали, щоб більше ніхто не мав права туди ступити ногою. Проходив вулицю за вулицею, наштовхуючись на безкінечний потік людей. Аж доки не помітив старенького дідуся, який із зусиллями намагався закрити старий замок ключем. Не стримався і підійшов.

-Що це за будівля?

-Це бібліотека. Точніше, колись була нею, доки не вийшла з моди. Книги давно повивозили до нової споруди, а цю забули, добре хоч не знесли. Старовинний фасад став забудовникам на заваді.

-А ви що тут робите?

-Складно відповісти. Ще подумаєш, що я божевільний дід.

-Ні, обіцяю так не думати.

-У цій бібліотеці пройшло усе моє життя, щоранку просинався, щоб відкрити її людям, а щовечора закривав виходячи останнім. Бібліотеку закрили, мене звільнили, а я все не можу перестати сюди приходити. Будинок постарів і став нікому непотрібен, точно так, як і я.

-Мені потрібен. Моїй сестричці дуже потрібен. І ви не дарма сюди саме зараз прийшли.»

Гордій тоді розповів незнайомому літньому чоловікові усю правду про свою біду. За голу щирість отримав безцінний подарунок – ключ від найпотаємнішого місця. На даху, де знаходилось найбільше вікон, хлопчина облаштував дуже затишну кімнатку. Наносив туди купу дитячої літератури, яку дід люб’язно йому подарував. І врешті, за руку привів до бібліотеки, із видом на місто, свою єдину сестричку. Всередині все квітло і тріпотіло, бо він зміг здійснити мрію Алінки. У неї було стільки ж захоплення і подиву у очах, як зараз в Уляни.

-Дивовижно.

Уляна оглядала все довкола із широко відкритими очима. Поволі підійшла до вікна, щоб побачити ідеальний захід сонця за верхівки дахів міських будинків. Потім перебирала книгу за книгою, аж доки не наткнулась на пошарпаний папірець, що одиноко лежав на порожньому столі. Обережно взяла його у руки і почала бліднути читаючи зміст. Такі до болю знайомі рядки, слова, букви для Гордія. Скільки разів він читав їх тут і плакав, проводжаючи сонце за обрій – незлічити.

«Братику. Любий мій і єдиний. Пробач мене, прошу! Я не маю права так з тобою вчиняти, та й з мамою і татом теж, але це єдиний вихід. Ти подарував мені місце де дійсно добре і спокійно. Шкода, що я не можу тут вічно ховатись. Якщо тобі стане самотньо без мене, знай – я щовечора разом із сонечком лягаю спати за цими дахами.»

Обережно повернула папірець на місце і поглянула на Гордія. Він думав, що в очах Уляни бачив багато болю, але такими вони були вперше. Дівчина стояла і не могла поворухнутись, навіть сльози застигли за повіками сірих очей. Тепер вони здалися йому схожими на холодну сталь.