Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

твори поважаю, Його ж творіння — за любов безкраю». 33 При сході сонця сяє в росах луг, Сніжисті гори світять, як вітрила, І в злото обертає все навкруг Алхімія небесного світила. Та западає світ не раз у тьму І губиться в густому оболоччі, Як лиш дозволить сонце, щоб йому Закрила хмара променисті очі. Так і мені торкнулися чола Мого світила промені ласкаві, Та — о нещастя — туча надійшла, І я неждано опинився в мряві. Так піднебесний світ погас мені, Так гасять світло і сонця земні. 34 Я без плаща надвір подався з дому, Бо днину ти пообіцяв ясну. Попав я в бурі клекітну содому, А ти? Сховався в тучу грозяну! І хоч лице моє, дощем побите, Ти осушив, пробившись із-за хмар, Це — лік, що рану може загоїти, Але не зніме сорому удар. Ти каєшся, та болю навісного Тобі не втихомирити й на мить: Мала покривдженому втіха з того, Що кривдникові теж душа болить. Але… О сльози, почувань перлини! Обернуті в скарби твої провини. 35 Сподіяне не вернеться навспак: Та западає навіть сонце в тучі, Троянда має колючки, й хробак, Бува, з'їдає пуп'янки пахучі. Всі — грішні. Я — також: переступ твій Вкладаю у метафори сьогодні, Освячуючи гріх, сам гріходій, Вкидаюсь добровільно до безодні. Твій гріх я виправдовую сповна, Із ворогів лаштуюсь в побратими: Любов з ненавистю зійшлись — війна В душі йде громадянська поміж ними. Солодкий злодію, я став твоїм Напарником — грабую власний дім. 36 Я визнаю: нас двоє — ти і я, Та, хоч і неподільні ми в любові, Нехай не передасть душа моя Тобі свої гіркоти полинові. Любов у нас одна, та хай живуть Окремо наші почуття й принади; Дні насолоди в нас вони крадуть, Ми мусим розійтись, немає ради. Щоб не завдати сорому тобі, Я вдам, немов не знаюся з тобою, І ти обачним будь, аби в юрбі Висока честь не вкрилася ганьбою, Бо я цього не хочу — прагну я, Щоб не зганьбилося твоє ім'я. 37 Як батька тішать молоді синове, Коли вже вік його додолу гне, Так ти наснажуєш мій дух, любове, Знов повертаєш до життя мене. Красу, шляхетність, розум і здоров'я, І все те разом в рисах світляних — Всі людські цінності в тобі знайшов я І лиш любов свою щеплю до них. Багатства і скарби твої — нетлінні, Тому і я не вбогий, не клиша, Бо