Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але чи можу я щасливим буть, Коли й на мить не маю супочину? Не вибавляє ніч мене з окуть, Що в них за дня караюся і гину. Катує день роботою, а ніч — Моє прокляття темне і шалене — Потверджує найгірше з протиріч: Чим більш труджусь, тим далі ти від мене. Щоб день добрішим був, кажу йому, Що сяєш ти, мов небеса відкриті, І ночі я доводжу, що пітьму Ти золотиш, як та зоря в зеніті. Щодня бере мене журба всуціль, А тьма щоночі збільшує мій біль. 29 Коли своє становище кляну, Зневажений, знедолений до краю, Коли в глухого неба талану Я надаремно, плачучи, прохаю, Тоді мінявся б долею з таким, Хто більше має друзів і надії, Хто мисленням прославився тонким, Хто словом віртуозно володіє; Але, тебе згадавши, тую ж мить Єство моє стає таке щасливе, Як жайвір, що возноситься в блакить І на воротях раю творить співи. Я не віддам, — хоч би й Господь звелів, — Твою любов за блага королів. 30  Коли збираю тихі спогадання На мовчазних роздумувань суди, Знов оживають втрати і страждання, Оновлюються давніх ран сліди; Коли, згадавши дні минулі, плачу За друзями, що їх давно нема, Що їхні голоси й красу юначу Навіки заховала ніч німа; Коли роз'ятрюю жалями душу, Що з ними вже не зможу розійтись, Тоді я знов розплачуватись мушу За те, за що платив уже колись. Та як про тебе, любий мій, згадаю — Печаль відходить в далечінь безкраю! 31 В твоєму серці б'ються й ті серця, Що втраченими вже були для мене; Ті друзі, що зійшли до гробівця, Знайшли в тобі життя благословенне. Пролив я не одну святу сльозу За тими, хто навіки-вік відходив, Та їхню впізнаю в тобі красу, Ти — їхнього життя ява і подив. Ти — пантеон реліквій, де любов Похована живе й снагу збирає, Ти — всіх моїх надбань душевних схов, Ти — почувань вмістилище безкрає. В твоєму образі я бачу всіх, Кого любив і в пам'яті зберіг. 32 Як проживеш мою погожу днину, Коли затулить очі смерть мені, І цю мою нехитру писанину Переглядатимеш в самотині, Зістав мене з поетами новими, — Я, мабуть, програватиму, але ж Ти збережи мій твір не задля рими, — Мою любов ти в ньому збережеш. Як віднайдеш її в моєму слові, Тоді скажи: «Якби мій друг не вмер, Талант його, народжений з любові, Ще яскравіше сяяв би тепер. За форму нові