Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

в образу твого чудовій тіні Добром просяяла й моя душа. Ти — благородства втілення для мене, Моєї мрії щастя незбагненне. 38 Якої ще уяви осягти Моїй ненатомленній Музі треба, Якщо в моєму вірші сяєш ти: Вродливіша краса не зійде й з неба. Подякуй же собі, а не мені — Зчитав, а не створив я твою вроду, І вимережую рядки хвальні Та не собі, а правді навдогоду. Тож Музою десятою ти стань, Найкращою богинею натхнення, Безсмертні твори, повні осяянь, Хай родяться з твого благословення. Подобатись — моєї Музи ціль: Ти їй даєш красу, а я — свій біль. 39 От якщо ми поєднані з тобою, — Ти світла часточка мого єства, — То, значить, я твоїх чеснот хвальбою Собі складаю пишні хвалебства. А як розлучимось, і дві істоти Окремо житимуть, не в однині, Тоді знести я можу над висоти Лише твої прикмети осяйні. Розлука буде болісна, мов рана, Та на дозвіллі, де панує час, Любові мрія — чарівна омана, Олжа солодка порятує нас. В єдиному єстві ми — два начала, Та хай би лиш тобі хвала звучала. 40 Любове, забирай від мене все, Що вкладене мені тобою в груди, Це більшого добра не принесе: Все, що було твоїм, твоїм і буде. Любов бере, любов і віддає, — Тож ніби це не вперекір природі, Та, як кохання забереш моє, Мою любов зневаживши, ти — злодій. Хоч ти грабуєш вбогого, цей гріх Прощу тобі, мій кроткий викрадачу; Хоч рани, що любов наносить їх, Болять найбільше, і від них я плачу. Вабна красо, яви знущальну лють, Убий, лиш тайним ворогом не будь! 41 Усі ті милі прикрощі — свободи І вільнодумства юного нестрим. Офірою спокусливої вроди Стаєш і ти, як личить молодим. Тобою світ заволодіти хоче, Щоб не піддатись, нападаєш ти. Та, жінки син, чи ти єство жіноче Зумієш сам в собі перемогти? Чи сам на небезпечне йдеш знайомство, Чи невблаганна юнь тебе жене, Ти звершуєш подвійне віроломство, Бо разом знаджуєш її й мене: Вчарована була тобою мила, Її й мене краса твоя зманила. 42 Вона — твоя, та це не весь мій біль, Хоч я також любив її й люблю ще, А те, що ти скорився їй всуціль, Те, що належиш їй, — болить найдужче. Все ж прагну виправдання вам знайти: Мене ти в ній кохаєш, любий друже, Вона ж до тебе горнеться, бо ти До мене маєш серце небайдуже.