Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

class=stanza> Хто ж дім занедбує напередодні Зими, що сніговицями гуде? Чи, може, смерті подуви холодні Не відчуває тіло молоде? Ти ж мала батька, о моя любове, Хай мають же його й твої синове! 14 Відчитую не в зорях вирок свій, Та все ж я астроном, хоча й не можу Пророкувати голод, мор, застій, Погоду сльотанисту чи погожу; Ні, я не провіщу, де вдарить грім, Що буде в забутті, а що в потребі; Правителям також не розповім, Що я уздрів для їх добра на небі. Але з твоїх очей беру знаття, Що водночас краса і правда квітне; Змінись, бо в зміні вічним є життя, В безсмертнім — тимчасове і тендітне. Як ні — то ось мого пророцтва твердь: Кінець твій — то краси і правди смерть! 15 Все, що росте, сягає ідеалу На мить малу, а далі — навпаки, Вік зів'ядання крадеться помалу, — Так світом правлять потайма зірки. Росте й людина, наче та рослина, Як пнуться вгору соки жизняні, Та потім гасне пам'ять гордовинна, І никнуть сили, і всихають пні. Ти в скарбах юності, як в ореолі, Та не тривкіше це буття від сну: Час-марнотрат готується поволі Твій день ясний звернути в ніч хмурну. За тебе з ним веду війну, любове, На зрубі — пагілля щеплю я нове. 16 Чому ж ти проти часу в боротьбі Сам не ступаєш кроками твердими? Чом не візьмеш на послуги собі Щось краще, ніж безплідні мої рими? Дівочі квітники надовкруги Хіба не ждуть щасливої нагоди, Щоб силою любовної жаги Зновити пишний цвіт твоєї вроди? В живих очах живе живе добро, А мертве не уникне тління й гробу. Ні пензель Часу, ні моє перо Не в змозі зберегти твою подобу. Дано тобі солодке ремество, Щоб сам своє ти малював єство. 17 Якби й відбив твоє обличчя миле Мій вірш, чи хтось повірив би йому? Та дуже він подібний до могили, Як півлиця твого ховає в тьму. Якби я й зміг краси твоєї диво Намалювати, то майбутній вік Сказав би: «Майстер бреше! Неможливо, Щоб, наче Божий, сяяв людський лик!» Приземлено сяйнистий чар портрета Назвали б перебільшенням принад, Нестриманим захопленням поета, Старої пісні розміром невлад. Та, як нащадка ти придбав би нині, То двічі жив би — в слові і в людині. 18 Мов літня днина, молодість твоя, Та їй бракує твого супокою: Злітає цвіт, подібно до роя, Пройняте світло тугою гіркою, То мерехтять сліпучі небеса,