Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

сім'ю — Батьки щасливі та потомство юне. Та пісня каже: «Щезни, самото, Якщо ти завжди сам, то ти — ніхто!» 9 Чи не тому живеш ти самотою, Що скорбнощі вдови страшні тобі? Та, як помреш бездітним, над тобою Світ-сирота похилиться в тужбі. Світ буде удовицею ридати, Що ти єство не повторив своє, Що після себе не лишив дитяти, В якім дружина мужа впізнає. Бач, є на світі різне марнотратство: Що в світ пішло, світ зужиє сповна, Та втратить людської краси багатство, Як сам ти не зужив того майна. Хто дар краси так легковажно губить, Той ні себе, ні іншого не любить. 10 Не любиш ти нікого? Не страма? Чи ти не маєш справді почування, Чи, коханий напевно багатьма, І не впізнаєш, де твоє кохання? Чи так тебе ненависть пойняла, Що сам себе ведеш до місця страти, Руйнуєш пишний дах того житла, Яке ти сам повинен обновляти? Зміни свої думки! Хіба любов Повинна буть ненависті рабою? Тож доведи, що ти в собі зборов Нелюдяне чуття і будь собою: Будь і в душі таким, яким ти є На вид, що сяє й ласку роздає! 11 З однаковою, друже, бистротою Розквітнути й зів'яти мусиш ти, Своєю молодістю і жагою В потомства молоду жагу ввійти. Ось, мабуть, мудрість, і краса, й зростання! Якби зламався цей одвічний лад, То швидко надійшла б доба остання, І світ би вимер літ за шістдесят. Хай відійдуть потворні та безликі, Природа дбає не про них, вона До вроди додає дари великі, Щоб осявалась вроди явина. Бо ти — печать її, яка зарання Була призначена для друкування. 12 Коли вслухаюся в печальний хід Годинника хвилиною нічною, Коли дивлюся на прив'ялий цвіт, На кучері, що світять сивиною, На голі дерева, що для отар Давали влітку тінь і прохолоду, На збляклу зелень врун, що з них жнивар Уклав снопів копу сивобороду, Я думаю з тривогою про те, Що молодість твоя минуща, друже; Краса, мов квітка, хутко відцвіте, А там косою час махне байдуже… Нащадкам дай життя, як хочеш ти Безстрашно під косу його лягти! 13 Любове, будь собою! Що за пробу Ти матимеш в скорботний реченець! Віддай же іншому свою подобу, Щоб з гідністю зустріти свій кінець. Тоді краса, яку ти винаймала, Кінця не мала б — ти б тоді була Собою і собою б знову стала, В подобі тій, що іншому дала.