Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Життя безпам'ятне стає ганьбою — Ти вмреш — і образ твій помре з тобою. 4 Красо недбала, чом же ти сама Свій спадок прогайновуєш до згуби? Дає природа, та не задарма, — Беруть у неї в борг свободолюби. Скупарю нехосенний, чом тремтиш Над тим, що ти дістав для віддавання? Лихварю некорисливий, куди ж Піде твій скарб, як мить проб'є остання? Торгуєшся з собою, мов шахрай, Кому обдурювати — насолода. А чим сквитаєшся — себе спитай, Коли покличе на спочин природа? Невіддана краса — печальний мрець, А віддана — життя й життів творець! 5 Години йдуть, од них нема сохрани, Бо невблаганне їхнє ремесло: Годиннику підвладні всі тирани, Він — досконале й справедливе зло. Невтомний час нечутно робить кроки, Заводить в зиму літо молоде, Скидає лист, спиняє в древах соки І на красу наготну сніг кладе. Спливає літо в течії природи, Але, ув'язнене в тюрмі зі скла, Лишає пахощі своєї вроди, Хоч та й не пам'ятає ким була. Хай росні квіти й стрінуться з зимою, Та їх душа зостанеться живою. 6 Хай же й тебе не заторкне зима, Допоки грає твого літа сила; Помнож красу скарбницями всіма, Доки вона сама себе не вбила. Лихварство щодо вроди — то не гріх, Бо ощасливлює й дає розраду; Ти виберешся із боргів своїх І не порушиш світового ладу. Десятикратно будеш ти щаслив, Коли нащадків матимеш десяток, Що вдіє тому смерть, хто залишив Життя потомству — свій найбільший статок? Не будь же скнарою, красо жива, Щоб з тебе не сплодилась лиш черва. 7 Глянь, як встає на сході з-за туману Палахкотлива сонця голова, І будить в серці трепетність рахманну Священної величності ява. Але, зійшовши на небесні строми, Неначе в розквіті снаги юнак, Світило пригасає від натоми, Ряхтить в його промінні смерті знак. Коли ж його велична колісниця Поїде звільна трактом низовим, Вже починають в інший бік дивиться Ті очі, що так стежили за ним. Тобі, хто сяє, наче дня вершина, Щоб смерть перемогти, потрібно сина. 8 Твій голос — музика, то чом же ти Сприймаєш, наче сум, музичні звуки? Чом любиш те, що здатне принести Хвилини смутку й щемної докуки? Чи гармонійна злагода звучань, Повінчаність весела та бадьора Тебе спечалює, мов смутку хлань, Бо ж то твоїй самотності докора? Прислухайсь, як мелодію свою Перекидають одна одній струни, Що схожі на розспівану