Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

То їхній лик тьмяніє з непогоди, І блякне літня золота краса За волею мінливої природи. Але не зможе смерть, жахний владар, Те вічне літо обернути в тління, Якщо заграє твій знадливий чар В рядках непроминального творіння. Допоки в людях житимуть чуття, Тобі цей вірш даватиме життя! 19 Затуплюй, часе, пазурі левині, Виламуй зуби тигру при їстві, Дай витвір з глини поглинати глині І фенікса пали в його ж крові. Звук щастя обертай на стогін болю, Світ вивертай із глибини у вись, Лиш одного злочинства не дозволю — Любові ти моєї не торкнись. Нехай її обличчя осіянне Вовік не підпаде під твій різець, Хай вид її несплямленим зостане Як сущий досконалості взірець. Ні, Старче! Бий якою хоч бідою, Любові жить у віршах молодою! 20 Таємний майстре пристрастей моїх, Лице жіноче маєш від природи І серце жінки, та не спостеріг В тобі ніхто фальшованої моди. Все золотиться, наче сонця плин, На що твої лише поглянуть очі; Ти той, хто краде погляди мужчин І душі зачаровує жіночі. Ти жінкою вродитись мав, а втім Природа так тебе укшталтувала, Щоб володіти всім єством твоїм, Тебе мені дала і знов забрала. Ти — обранець жіночих насолод, А я творю твоїх чуттів клейнод. 21 Чи я не той митець пустої проби, Що, хтівши відтворити чар краси, У небесах визбирує оздоби, Тче взористі для неї пояси? Метафори його компліментарні Включають сонце, море, зорецвіт, Предмети й квіти — рідкісні і гарні, Весь облямований блакитом світ. Ні! Прагну правди в почутті і в творі: Моя любов чарівна, мов дитя, Та все ж вона тьмянкіша за ті зорі, Що світять крізь небесне накриття. Навіщо їй похвал препишні шати? Та ж я її не буду продавати! 22 Не здатне люстро довести, що я Старий, допоки ти — весна в розквітті; Та спалить душу смерті печія, Як я побачу в тебе зморщок сіті. Твоя краса — то сяєво одеж Мойого серця, скреслого любов'ю; А що ти серцем у мені живеш, То, значить, ми ровесники з тобою. Моє — в тобі, в мені — твоє життя; Його оберігатиму, як няня Оберігає крихітне дитя, Оберігай же й ти моє дихання. Не сподівайсь, як моє серце вб'ють, Що зможеш ти собі своє вернуть! 23 Як безпорадний лицедій на сцені, Що вибився із ролі і поник, А чи як той, кому чуття шалені, Буває, зопалу замкнуть язик,