Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Ми що його тут так лишимо? – спитала я у батька, не даючи витягнути мене із кімнати. – Навіть не знаючи, що з ним таке?

–  Дарина! – крикнув на мене батько, але я не зважала на його тон.

–  Може мені нарешті скаже що з ним таке? Що з моїм братом? – спитала я в батька навпроти, у мами, що сховалась за двері й дивилась на власну руку, бормочучи щось під ніс.

–  Дарина! – знову крикнув батько, боляче тягнучи за руку з кімнати.

А мої батьки взагалі знають, що роблять? Взагалі з чого я взяла, що вони знають що відбувається з моїм братом? Навіщо я їх послухала? Треба було викликати швидку допомогу одразу!

Бабця встала з лежанки, підійшла до нас, щоб закрити двері перед моїм носом, але зустрівшись зі мною поглядом зупинилась. Я замерла, відчуваючи що вона вирішує що мені сказати, щось дуже важливе, та все було даремно.

– Вовче прокляття,  – тільки й сказала вона, після чого закрила перед мною двері.

***

Ми просиділи в домі бабці до самого обіду у доволі моторошній тиші, що раз за разом зривали стогони й ричання Івана із-за дверей. Кожен раз, коли ці звуки долинали, мама нервово м’яла у руках свою спідницю і щось незрозуміле шептала. Зазвичай її буквально не заткнути, всі ми привикли що їй для розмови не потрібні співрозмовники, та і з неї самої співрозмовник ніякий. Тому, коли вона так надовго майже замовчала, стало зрозуміло, що відбувається щось дуже погане.

Бабця з кімнати так і не виходила, інколи мені здавалось, що я чую із-за дверей її дивні нерозбірливі молитви, такі схожі на гіпнотичні пісні. Вони колисали мене, заставляли очі закриватись, та я не спала, тривогу їла ложками. Батько в котрий раз піднявся з хиткого крісла й пішов на вулицю. Він говорив, що йому постійно дзвонять з роботи, але я не вірю. Дзвонить вона, та його коханка.

Боже та чого вона в нього зачепилась?! У нас же нічого нема, крім тої клятої квартири, а тато мій зовсім не красень, уже не кажучи про його тяжкий характер і тягар у вигляді мене з братом і хворої мами. Нащо їй все це? Я не розумію, просто відказуюсь розуміти, як і не розумію нащо вона татові? Емма на п’ять років старша від мами, у неї є своя квартира, але вона вирішила відбити чоловіка у психічно хворої подруги. Було б щоб відбивати! Я добре пам’ятаю той день, коли мама заявилась додому з цією жіночкою і її противною собакою. Іван тоді зразу спитав дивлячись на ту огидну істоту: «можна я її копну?». Не впевнена, чи говорив він про собаку, чи про її мерзотну господарку, та останній це не сподобалось. Емму перекосило так, що я пожаліла, що під руками не було фотоапарата. Вона зовсім не красуня, що в ній привабливого? Темноволоса, худа наче верба, без єдиного згину – дошка і то менш плоска. А ще її криво намальовані брови і яскрава червона помада на блідому лиці, навіть для такої бездари в плані моди як я, здаються потворними. Так чим же «таке» може захопити чоловіка? Хіба ліжком. Мене мало не вивернуло від однієї думки про це. Дивно, я ж дуже хочу їсти, настільки, що навіть з’їла б те, що приготовила моя мама.

Розправила плечі, думка про те, що сходити поспати в машину часто лунає в моїй голові, та її відганяю. Як я можу заснути там? У мене все ще мурашки від тих вм’ятин, що лишив на машині мій брат. Провела рукою по голові, неочікувано наткнулась на шпильку, навіть й забула, що прищепила нею чуб перед роботою. Зняла її, маленьку, стару, ще мою дитячу, з голубими квіточками. Вона якась нещаслива. Пам’ятаю як одягала її в день тесту з математики, а потім тільки в день тесту зрозуміла, що переплутала день його проведення, і мала його здавати ще вчора. Боже, скільки тоді в мене було сліз, через власну дурість, а Емма сміялась, і потім ще довго про це нагадувала. В руці щось хруснуло – шпилька. Прекрасно, може так зникне і її прокляття? Хоч кого я обманюю, я просто безнадійна невдаха. Оглянулась, після чого всунула залишки шпильки в маленьку вазочку з пластиковими квітками, що стояла на столі поруч. Ненавиджу пластикові квіти, нагадуюсь про похорони і я згадую про покійну бабцю Ольгу, що більше нагадувала мені маму, чим власна. З Іваном же все нормально, так? Хоча в останній раз, як я його бачила, він мені нагадував більше тварину, чим мого брата. Отож це і є те саме «вовче прокляття» про яке сказала бабка? І що ж воно таке? В голові лізуть думки тільки голлівудські фільми про «кровосісю». Дурість якась, наче таке насправді в житті можливо? Може якась хвороба, чи інфекція? Мама часто повторяє дурну фразу, коли хтось хворіє: «це страшна інфекція». Ні, це точно якісь дурощі. 

Тато вернувся з вулиці, нічого не сказав і далі сів в куті будинку й прийнявся читати якусь стару газету. Мама скоро заснула на лавці, а я майже задрімала в кріслі. Бабця вийшла із кімнати тільки коли стало вечоріти. Якась трохи потріпана, хустка сповзла, так що стало видно сиве волосся. Старі зморщені руки тремтять, але лице спокійне.

Батько одразу кинув газету, піднявся і спитав:

– Ну як?

– Все добре, він перейшов, – відповіла стара, після чого опустилась у крісло, тяжко дихаючи. На її дивну фразу батьки відреагували дивно – зітхнули з полегшенням.

–  Що значить «перейшов»? Куди перейшов? Він що в такому стані кудись пішов? – закидала їх питаннями піднімаючись на ноги. Глянула то на стару, то на прикриті двері у кімнату.

– Дарина! – голосно крикнув батько, призиваючи замовкнути, та я не послухала.

–  Що з ним взагалі таке? Що ще за «вовче прокляття»?! – задавала я питання, дивлячись на кожного в цій кімнаті. Я і так довго терпіла, переживаючи за брата, тому зараз хочу зрозуміти, що тут відбувається.