Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Машину тряхнуло, страшний звук удару знову заставив вдавити голову в плечі та замружити очі. Мама налякано запищала, притулилась до мене тяжко дихаючи, наче мале дитя. І хто тут кого має захищати?

– Чому Іван в кузові? – спитала в батька, погладжуючи спину матері. 

Вона трохи тремтіла, я хотіла її захистити, але не знала як. Те, що мої батьки зовсім не сильні, і не можуть захистити не тільки нас з братом, а й себе, я зрозуміла ще в молодших класах школи. І діло тут не у хворобі мами, просто вони з татом такі – можуть бути жорстокими тільки з сім’єю, а перед іншими пасують. Може всі люди насправді слабкі, а інші просто вміло прикидаються?

– Ось чому, – відповідає батько, коли машину стрясає ще один удар.

Почувся стогін не схожий на людський. Йому напевне дуже боляче, так заставляє стогнати тільки дуже сильний біль. На очах виступили сльози, як би ми не гризлись з Іваном, та він мій єдиний брат. От що вони витворяють? Везуть його не пойми куди, не пояснюють нічого. А брат в холодному кузові, мучиться від болю, стогне і ричить наче звір. Звір?

– Що з ним таке, тату? – питаю у батька зі сльозами на очах, моїх сліз він завжди не виносив.

–  Не хвилюйся, все буде добре, – спокійніше відповів той.

– Тоді куди ми їдемо? – надіюсь на його відповідь.

–  До бабці, ти її пам’ятаєш, – ми якраз проїжджаємо мимо якогось села з жахливою дорогою.

–  Чекай, ти про ту, що обіцяла вилікувати маму? – згадую з іронією стару шахрайку.

Тато нічого не відповів, через пів години почало світати. Шахрайка жила у богом забутому місці, на краю густого лісу, в кінці величезного соняшникового поля стояла її хитка хатина. Так я собі запам’ятала це місце, коли була тут в останній раз, тоді у мами стався нервовий зрив. Це місце завжди виникало у мене незрозумілі відчуття, наче я багато раз бувала тут, що не так, всього лиш раз. Чи два? В голові все плуталось, коли про це думаю. Яка в принципі різниця? Шарлатанка обіцяла вилікувати маму, дала якусь «лікувальну» воду, молитви читала. Не тяжко догадатись, що все це була брехня. І чим ця стара шахрайка може помогти моєму брату?!

– Приїхали, – сказав батько, зупинившись на подвір'ї біля хати.

У вікні старої хати горіло світло масляної лампи, напевне бабка нас уже чекає. Ми вибрались з машини, я мало не убилась при цьому, підковзнувшись на вологій траві, ноги майже не тримали після такої дивної ночі. На вулиці вже холодно, безкрайнього поля соняшника нема, все не таке як я пам’ятаю, та це зараз неважливо. Ми разом підійшли до дверей кузова, на дверях якого виднілись вигини металу, наче хтось так бив із середини, що майже вибив двері.

– Це Іван зробив? – прошептала, не віруючи своїм очам.

Пройшлась рукою по двері, щоб запевнити себе, що це справді метал, який не повинен так просто гнутись. Брат звичайно високий телепень, сили й дурощів в ньому багато, та не настільки. Яка ж у нього сила повинна бути, щоб лишити такі сліди? Тато відкрив тяжкий замок на дверях і на нас зразу упав Іван. Спина не добре захрустіла від таких неочікуваних «обіймів» брата. Волохатий Іван, тяжкий наче слон, ще й пахне якось дивно. Навіть не можу описати чим, за те впевнена що запах дивний, змішаний з запахом машини та поту. Ми всі разом ледве його підняли, та потягнули до хати. Він перебирав ногами сам, та все одно було таке відчуття, що ми його несемо з татом. Мама пленталась десь заді, і нам не помагала. Чого він такий гарячий? У нього температура під сорок, якщо не більше. Бабця відкрила двері раніше чим ми постукали.

– Проходьте, – тривожно приказала стара, відступаючи від дверей в сторону.

Над нею невласний час, зовсім не змінилася. Та ж рожева хустка, той самий светр, такий же сірий, як її великі розумні очі. Терпіти не можу в них дивитись, тому відвожу погляд в сторону. Ми пішли за нею через маленьку гостьову у маленьку кімнату без вікон. Меблів в цьому домі майже не було, а ті що були, виглядали дуже старими та ненадійними.

– Несіть його сюди, – приказала бабця, показуючи на щось схоже на ліжко.

В кімнаті було темно, я ледве не впала, вчасно схопившись за стіну рукою. Тим часом бабця принесла з іншої кімнати стару масляну лампу, вона освітила лежанку і маленьку тумбочку. Більше нічого в кімнаті не було, крім розшарпаних стін. Сліди наче від пазурів навіть на стелі були. Ми опустили Івана на лежанку, бабця присіла біля нього і тяжко видихнула, оглядаючи його сумним поглядом з голови до волохатих п’ят. Звичайно, я розумію, що тут є над чим сумувати, стільки шерсті з нього бідолашного зголювати прийдеться, але вона наче повинна йому якось допомогти, чи ні?! Її мовчання і відчуття, що я єдина тут нічого не розумію, почало дуже злити. Може я б і сказала щось різке, якби в Івана не почались судоми. Його тіло напрялось як струна, потім ненормально почало сіпатись під його дикі стогони. Я було кинулась до нього, та бабці варто було тільки провести рукою по його лиці, як все різко припиналось. Іван наче розслабився і тут же заснув. Що це було? Мені ж не здалося, що це саме вона помогла йому?

– Що з ним таке? – спитала не витримуючи власних думок.

Бабуся відмахнулась від мене, тільки коли батько потягнув мене за собою з кімнати, я зрозуміла, що мені так кажуть вийти. Не зрозуміла, тато насправді збирається лишити бабцю з Іваном наодинці? З тим Іваном, що двері машини погнув?! Не сказати, що мені її буде шкода в випадку чогось дивного, але все ж якось це неправильно.