Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Заспокойся, – не так грубо заговорив батько, – з Іваном уже все добре.

–  Добре? – невпевнено поглянула на двері. Я хотіла зайти, переконатися в цьому, та батько схопив мене за руку.

– Ні, ходімо,  – сказав він холодно.

– Що означає «ходімо»? Куди? Без Івана?! – почала пручатися я, та сили були не рівні, він дотягнув мене до дверей, за нами тупцювала мама.

– Не хвилюйся, ходімо, через декілька днів Іван сам вернеться, – намагався мене заспокоїти батько, та я йому не повірила.

– Ви що справді вирішили лишити його тут, у цієї старої шахрайки?! – крикнула я, вирвавши руку, що сильно тепер боліла в зап’ясті.

– Дарина, ради всього святого, стули пельку! – батько подався вперед, все в мові його тіла говорило мені заткнутись і слухати його, та я не стала. Не зараз, коли ці двоє менш за все нагадують мої батьків. Інстинкти били тривогу, я надто часто бачила батька в гніві, щоб не знати, що послідкує за наступним криком, але не відступила.

– Я його тут не кину! – говорю твердо.

–  Поїхали додому, Даринка, – тим часом простила мама, не влізаючи між нами.

–  Мамо! – крикнула, не вірячи, що вона його підтримує.

Батько повернувся до машини, відкрив двері, і повернувся до мене.

– Сідай у бісову машину! – приказав він, а коли я і не здвинулась з місця, пішов до мене.

– Вам, що взагалі байдуже, що там з Іваном? З чого ви взяли, що з ним все добре? – відходячи назад кидаю питання, які ігнорують.

– Поїхали додому, все з ним у порядку! – кричав батько.

– ТА З ЧОГО ВИ ВЗЯЛИ?! – крикнула в істериці. – Що взагалі таке ваше «вовче прокляття»?!

– Не твого розуму справа, сідай! – повторив він оманливо спокійним голосом. Я дивилась то на нього, то на маму і все більше шаленіла, розуміючи, що вони не збираються щось роз'ясняти.

– Я не кину свого брата одного, – повторила свої слова тремтячим голосом, дивлячись йому в очі.

– Дарина! – попередив мене, та я вже все вирішила.

– Я не кину брата так, як ти кинув всіх нас і втік до тієї хвойди! – я сказала це, справді сказала. Так довго хотіла, але боялась, боялась того, що відбудеться далі. У нього тяжка рука, хоча здавалось би далекий від спорту і бив тільки свою немічну сім’ю – хвору жінку, що не може дати здачі, і дітей, які уже давно виросли, але не перестали його боятися.

Ляпас був сильний, ноги підкосились, я впала на коліна, тримаючись за щоку, та горіла вогнем. На очах зразу появились гарячі сльози, але я все одно подивилась на нього, відчуваючи, як сльози течуть по руці й підборідді.

– Ти нічого в біса не розумієш, –  тільки й сказав батько, намагаючись принизити одним розчарованим поглядом, та на мене він не діє.

–  ТАК ПОЯСНИ! – крикнула різко. – Хоч щось!

– В кого ти така вперта? – спитав батько сам у себе, і оглянувся на маму, що намагалась мене підняти, але не знала як саме взяти під руку, тому крутила ними приговорюючи «ось так». Встала сама, взяла її за руку і подивилась на батька всупереч страху.

–  Нехай лишається, – подала голос стара шахрайка. Вона стояла у дверей і дивилась на все що відбувалось з посмішкою – моральна потвора.

– Але…  – попробував їй відказати батько.

– Поможе по господарці, поки вони не прийдуть, – продовжила бабка підозріло усміхаючись.

– Хто не прийде? – перепитала, насторожившись від цих слів.

– Поки ми не вернемося, – підозріло швидко погодився батько. Тільки що, я що просто так від нього ляпаса отримала?! Що там в біса за господарство, що мене лишають тут так просто?

– Але, – заговорила, не знаючи що тут сказати.

– Сідай в машину, Люба, – приказав батько, та мама спочатку мене обняла.

– Мамо, – простогнала, відчуваючи тільки подив.

– Запах, збий свій запах, вони відчувають його, – бормотала вона собі під ніс, хитаючи головою зі сторони в сторону.

– Ти ніколи мене слухаєш, все робиш по своєму, – мотав головою батько, дістаючи з гаманця декілька великих купюр. – Тримай.

– Навіщо? Це що надовго? Ти ж казав пару днів! – розхвилювалась від його небувалої щедрості.

– Тримай, – повторив він строгіше та упхнув мені в руки гроші. – Будиш купувати все, що тебе скажуть, зрозуміла?

– А як же мама, вона залишиться сама? – пізно згадала про ту.

– Я візьму відпустку, поки ти не вернешся, – пояснив він.

– Ти хотів сказати «поки ми з Іваном не вернемося», так? – підозріло уточнила. Батько до того моменту уже посадив маму і лишився стояти біля мене, наче на щось вирішуючись.

– Будь острожна, краще не наближайся, – він кивнув на дім, та явно мав на увазі мого брата.

Стало зовсім дивно і я кивнула на повному автоматі. Нічого не розумію, в кінець заплуталася. Що тут відбувається? Що коїться з моїм братом? Машина поїхала з гори вниз, в сторону села, в проміннях заходу сонця. Не цього я так чекала, я ж навіть не знаю де я є. Трохи лячно, але питань тут куди більше, та не зрозуміло, що буде далі.