Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Навесні дерева стають ремісниками Бляху обстукують свердлять і тнуть Стають вони також ткаль руками і котячими кігтиками стають Травень подібний до гучної пекарні Співає та більше нічого не може поет Сонце спіткнулось об сходи підхмарні і впало в бузок загубивши кашкет Пролітає шамріння дощу таємниче але'швидше авто й велосипед жене Кельнер шпак обідати мене кличе Сядьмо всі разом під знамено одне Настав час їсти працювати кохатися до знемоги Опудала польові гетьте з дороги! СОНЕТ З КІНЦЯ ЛІТА Минуло літо Осінь світить свічі Недавно був ще сонця світ Два дні спекоти дощик двічі Це чути мов удар важких воріт Відкрився на каштанах плід Там пастівник Сумноголова стоїть на мураві корова Зім'яті пагорби де стада слід Мов роздягальня у театрі сад пахне при городній ватрі тремтять дерева од жалю Ти дивишся на рейок грані і не встигаєш на трамвай останній Листок паде як зізнання люблю НА СМЕРТЬ КИЦІ Ах, чути зозуленьку, що лічить дні та роки, вже не погладжу шерсть твою біленьку, твої затвердлі боки. Ти вже не замуркочеш, піймавши миш, вже свої лапки в молоко не вмочиш, за іграшкою вже не побіжиш. Я вчора бачив твій загин. Така ти була, як і людина в смертний час. Хто любить, тому важко помирати. Дванадцять весен обірвалося нараз… Ти відповзла з розквітлим глогом — з богом. КАТАКОМБИ О Праго вивергни підземний сміх свойого чрева злотний кратер Коли вгорі співають «Stabat mater» внизу вино не пити був би гріх Блукати в темних пивницях твоїх наткнутись на вогонь (тисячу ватер!) немов середньовічний п'яний фратер що на долівці відпочити ліг Тече вина вогненність терпкувата в ній сонця голова мечем одтята живе й живе кривавлячись віки Як зимна ніч звіває пір'я вгору десь у підвалах тьмавого собору до тями знов приходять пияки ЛУНАТИК Як повня з димаря встає над дерева йде по даху сновида без вагання З вікна горища де Альбіна прожива летять дівочі стогони й зітхання Вночі так чути мукання з хліва де бліх телятко злизує до рання Розстібнута сорочечка Дива