Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

грудь зблискує мов повні два зітхання Сяйлива білина як місяць із-над рана Вже він її веде з вікна аж до дивана де білим розцвітуть вони чомусь О дай же йти й мені на блиск відради ясніший за сімейні трони й знади і не кричи бо я впаду й заб'юсь! МАЙБУТНЄ ПОКОЛІННЯ Мені дає жіноча смагла грудь відчути тропіки із гаєм піній де голу негритянку в тиші синій влещає білий щоб зігнати нудь О я звелів би ту жону вдягнуть в муслін блакитний у мережок іній і так її в тій сукні білопінній одвів би в степ коли зірки цвітуть Кохання розпаливши як багаття поволі я знімав би з неї плаття і черевички цілував би їй Щасливий народив би з нею сина талант поета мала б та дитина на честь любові й ночі в зблисках мрій ЧЕТВЕРТИЙ СОНЕТРОБЕРТОВІ НЕЗВАЛУ Ніч привела тебе, ніч і краса та, що діє чуда подихом одним. Чорнявцю, сину ночі, будь ясним, рости, душе розквітла, й будь багата. В мої часи краса була проклята, в твоїх — не буде. Ти пишайся цим! Згорю завчасно, житимеш без тата, йтимеш із матір'ю шляхом крутим. Я свідок, як вона тебе кохала, як біля тебе ночами не спала, щоб гарцював ти, конику баский! Та ніч, що хилиться до янголяти, та чорноброва ніч — ласкава мати. Даруй за мене зрідка квіти їй. ТУ-104 На висоті п'ять тисяч метрів, куди не долетить і жайвір'я, свій вік обожнювать навчився я, вік телебачень, літаків і светрів. Це час, як легше облетіти світ, аніж пройтися стежкою гірською. На прощавання Азії рукою я помахав — ось майже й весь політ! Я над крилом сидів, як дома в кріслі, снував у хмарах фантастичні мислі; здавалось, плив на веслах мій чертог. Бажавши світові братерства, згоди, дерев, що повні цвіту, і погоди, я задрімав у небі, наче Бог. Олдржіх Виглідал
ПРОСЬБА Монету вкинь в оркестріон — як стій вчарує залу музика нетлінна. Де ж ті часи, коли ми на коліна ставали перед сонцем, повні мрій? Скажи до жінки слово, тим сяйливе, що втерте, мов п'ятак, — вона, повір, кров павутиною напне до зір, принадить принца в сітей переливи.