Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

і сльози ряхтливі, що горять вдалині… Чудо звершилося — в зів'ялому листі заграла малесенька мандоліна прадавні, наповнені смутком, пісні. СПІВИ ПТИЦЬ НА СВІТАНКУ Перше кохання — щебети птиць на зорі, вітчизна ласкавості плоті, сади яблуневі й мигдальні. Воно випромінює казку простору, що лине вгорі, де блакитними передчуттями тремтять небеса печальні. Життя випадково обрало надморські брили старі, дерезою зарослі, чорні від спеки, як стіни ковальні; там, збудившись, почула душа о весняній порі зітхання й поклики — то оливи родоначальні, тверді янголи з покаліченими руками. Вони простягнули сорочку з білосніжних пелюсток мені, але чайка тоді пролетіла над нами, і з дуги, що вона описала, мов з лука, сипнули стріли наляку срібляні в печеру серця мого, де вже світло внесли біль і розлука. ЦВІЛА СМОКОВНИЦЯ Цвіла смоковниця. Під спекою червоно горіли бездоріжжя. Стада й зграї стояли на моїм шляху. В пустошнім краї шум водопаду вів мене. Во врем'я оно здалека я побачила, мов сяйва гроно, оазис незнайомий. Вздріла я, що грає там світла джерело, ніч звільна відкриває своє знадливе і гаряче лоно. У хвилях вечора, неначе кварц, блискуча ряхтить моя будущина. Поглянь: там — сонце над колискою, там — птаха й туча. А там гонець в одежі пурпурній, мов грань. До чистих клавішів машинки доторкнувся бог недобрий. Гонг серця зазвучав. Одкрилася куртина, наче обрій. ОПУДАЛО Чи бачили ви птаху, що кружляє в палаючій ватрі пустелі, де рятуються з розбитого корабля моряки? Зорі моєї вітчизни і якийсь чародій на Суматрі шептали одне і те ж слово, як відходили хлопчаки за дев'ять земель і дев'ять річок з мріями-снами, що в юних серцях тремтіли, немов ластів'яче крило. Де ж ті пагорби хлопців наших, щось не видно їх за ланами ?.. О, я хотіла б стати опудалом, що тримає лячне помело, і стояти на перехресті вітчизни, де листя, немов зоряниці, горить у небесній смолі, а небо блищить, як алмаз, і тихо лунають блукальців нескорених музика й спів. Із обіймів моїх пізнають усі перелітні птиці чудову брехню історії, котра пам'ятає нас тільки прикутими до підвалин згорілих домів. Мілівой Славічек
МІЙ КАРОЛЬ ВОЙТИЛА Великі Отці завжди на нашому боці, особливо мій поляк, Його Святість Войтила. Знає він наші рани, бачить смуток в нашому оці, бо чей же поет він, і часто дають йому крила музи Дубровника, наші найстарші богині! В цьому граді немало старого, та світ молодий, потрібен йому поводир на доріг плутанині, тож хай мудрий войвода, воїтель святий