Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 15. Час настав

«Любий Девіде,

я пишу цього листа, бо настав час попрощатися. Я не змогла б піти, не попрощавшись із тобою. Дякую, що втілив мої мрії в життя. Дякую, що вкривав мене пледом, коли я засинала на дивані у вітальні. Дякую, що робив мені каву з двома ложками цукру і додавав мої улюблені вершки з ароматом лісових горіхів. Дякую, що завжди мав час на мене, для мене. Дякую, що завжди був поряд, коли це було потрібно і давав мені особистий простір, коли я хотіла побути сама. Дякую, що відвозив випити гарячого шоколадку, коли у мене траплялися сумні дні. Дякую, що завжди цікавився чи поїла я, чи добре себе почуваю. Дякую, що був моїм ідеальним чоловіком. Я намагатимусь ніколи тебе не забути.

Але все ж… Я не знаю яку роль ти відіграєш у цьому видуманому сценарії і чи знаєш сам хто ти і чому ти тут, проте я думаю, що це мій обов’язок – сказати тобі правду. Ти колись задумувався про свої власні інтереси? Як я не намагалась пригадати, але я не знаю жодного фільму, який був би твоїм улюбленим. Для вечірніх переглядів кіно завжди вибирала я. Не знаю твої музичні смаки, ми завжди вмикаємо мій плейлист у машині. Який спорт тобі подобається? Ми ніколи про це не говорили, тому що мене не цікавить спорт. Який твій улюблений колір? Яка твоя улюблена страва? В яку країну ти би хотів поїхати? Я навіть не знаю імен твоїх батьків. А чи є у тебе батьки? Чи є у тебе власна особистість?

З цього міста неможливо виїхати. І, думаю, в це місто неможливо приїхати. Та чи знаєш про це? Кожного дня ти йдеш на роботу і повертаєшся рівно о шостій тридцять вечора. На твоєму шляху не існує заторів чи несподіванок. Ти завжди з’являєшся там, де я є, навіть, якщо я не казала де буду. Ти зустрів мене з автобуса в ту саму мить, як я з нього вийшла. Де ти працюєш, Девіде? Що ти там робиш? Чи існуєш ти взагалі за межами часу, який проводимо разом? Іноді мені здається, що ти всюди і ніде одночасно.

І зараз, коли я пишу цього листа, я навіть не впевнена, що ти зможеш його прочитати. Чи встигнеш ти його прочитати?

Хто ті люди, що були разом з тобою на фото у весільному альбомі? Де вони? Ти ніколи не ходив нікуди з друзями. Ти ніколи не приводив друзів до нас додому. Я тільки нещодавно усвідомила, що Джері теж ніколи не була тут і що я бачила її лише онлайн з тих пір, як маю спогади про тебе і наше життя.

Все здається ідеальним, поки не починаєш звертати увагу на деталі. І може, якби я не почала бачити спогади з моєї реальності, я б ніколи і не помітила деталей. Я б тішилась нашим будинком, розкладом дня, спільними теплими вечорами і вагітністю. Останнє змушувало мене коливатися більш за все. Ти як ніхто знаєш, як сильно я хотіла бути мамою. Але я не можу стати мамою для когось, хто не матиме справжнього життя. Це буде лише ілюзія батьківста, тому що все буде ідеально. Ідеальний малюк з ідеальними рисами обличчя, здібностями і поведінкою. Він не буде прокидатися і плакати уночі, не буде хворіти, не буде кричати, не буде розкидати їжу довкола і ніколи не засмутить мене. Але справжні люди – вони зовсім інші, Девіде. Вони зляться, плачуть і борються з негараздами. Вони хворіють, старіють і вмирають. Вони вчаться на власних помилках, або постійно ступають на ті самі граблі. Але це і робить їх живим, це і робить їх особистостями.

Я впевнена, якщо ти захочеш, то зможеш знайти мене, щоб попрощатися. Але на всяк випадок, кажу тобі вже зараз:

Бувай, Девіде. Бажаю тобі стати реальним».

Я кладу листа на кухонний стіл. Вимикаю світло і йду з дому, навіть не зачиняючи дверей. Час настав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍