Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 16. Бо ти не справжній

Я йшла знайомими дорогами до місця, яке мало стати моїм пунктом призначення, а разом з тим й пунктом відправлення. Я довго думала над словами того хлопця в трамваї. Я мала знайти Ендрю там, де я його втратила. Отже я мала дістатися того самого мосту, з якого впала. Лише одне лякало мене – що як цього мосту у цьому світі не існує? Я відганяла від себе страшні думки і просто йшла назустріч неминучому.

Дорога до того місця пролягала через парк. Я йшла вздовж річки і згадувала, що саме таким був мій шлях у той день, коли я востаннє чула голос Ендрю. Тільки цього разу все здавалося занадто сірим і моторошним. Туман лягав ковдрою на майже голі високі дерева, не дивлячись на те, що надворі був тільки жовтень. Я проходила повз пусті лавки і закриті кіоски з кавою та хот-догами. Здавалося, що навкруги занадто порожньо… Я майже не бачила іншого берега ріки, хоч сама річка була не дуже широкою. Лише зграя смоляних ворон зривалась з однієї верхівки голого дерева до іншої, перелітаючи з берега на берег. Їхні відчайдушні голосні крики пророщували у мені зерно жаху. Якби я не знала, що знаходжусь всередині власної мрії, то подумала б, що потрапили у вигаданий світ Едгара Аллана По.

І хоч все тіло було сковане холодними кайданами страху, на моєму обличчі засяяла усмішка, коли я нарешті побачила той самий міст. Він виглядав трохи інакше і здавалось, що потяги давно забули дорогу цими рейками. Я зупинилась на мить перед тим, як ступити на міст. Обернулась. Девіда не було. Я усміхнулась сама до себе і до тих думок, що витали в голові. Якась частина мене хотіла з ним по-справжньому попрощатися. Але це не мало ніякого значення.

Я стала посеред мосту і повернулась спиною до річки. Я мала повторити це в деталях. Я знала, що якщо я помиляюсь і цей спосіб втечі не є вірним, то я просто розіб’юсь на смерть, адже річка зовсім неглибока. І тоді я вб’ю себе і маленьку дитину, що живе всередині мене. Але шляху назад не було. Я заплющила очі і вже майже зробила крок назад.

–  Дано! – почула я знайомий голос. – Не роби цього, Дано.

Я розплющила очі. До мене біг Девід. Звичайно, він тут. Він же ідеальний герой, а хто як не ідеальний герой встигне на останнє прощання?

–  Я рада, що ти тут, Девіде, - усміхнулась йому я, відчуваючи як на очах бринять сльози.

–  Не лишай мене, Дано, - він підійшов ще ближче. – Я без тебе не зможу існувати.

Дивно як такі банальні слова врешті-решт хоч колись виявились правдою.

–  Це вірно, любий Девіде, - усмішка застрягла на моєму обличчі, хоч і більше не була доречною.

–  Я зроблю усе для тебе, люба, - продовжував він. – Я буду кращим чоловіком, булу хорошим татом. Я буду робити усе для тебе. Я буду таким, як ти хочеш. Будь ласка, не йди.

–  Я впевнена, що будеш, - я обережно зробила ще один крок назад. – Бо ти не справжній.

Ці слова боляче вразили мене саму. Я зібрала усі сили і відштовхнулась ногами від моста. Я падала спиною вниз і бачила обличчя Девіда, який застиг, протягаючи до мене руки. Я заплющила очі з надією розплющити їх іще раз. І світ навколо мене зник, ніби хтось натиснув на перемикач і вимкнув нарешті світло. Чи є тоді якась надія у цій темряві? Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка.

Я хочу мати ще один шанс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍