Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Здається, цього разу я була пташкою всередині скляного купола. І я намагалась всіляко розтрощити його. І ось нарешті цей купол почав тріскатись, а згодом розбився вщент, ніби його хто упустив з рук. А я вилетіла на волю, розправивши крила. І як же воно приємно – випурхнути з гарної пастки, де ти сама лише прикраса.

Я бачила лише темряву. І темрява, здавалося, поглинала мене, огортаючи зі всіх боків. Вона відчувалась такою м’якою і теплою, що всі тривоги безслідно зникали. Аж поки не настав час.

Час розплющити очі.

В цей момент мені здалось, що я наново народилась. Хтось з усієї сили виштовхнув мене з тої теплої темряви і я зробила свій перший вдих.

Перше, що я впізнала – це запах. Ні, не свій власний, не свого дому, не чогось смачного. То був його запах. Запах Ендрю. Я лежала у ліжку і боялась поворухнутись. Моя свідомість досі не могла зрозуміти що відбувається і де я знаходжусь.

І тут він, обертаючись уві сні, торкнувся мого плеча. Все посипалось. Всі емоції вибухнули, як запальничка на палючому сонці. Я затулила рота рукою і не могла стримати сліз. Це був він. Мій Ендрю. Він був поруч зі мною. Спокійно спав у моєму ліжку.

Ендрю прокинувся від моїх схлипів.

–  Що сталося, маленька? – ніжно звернувся до мене він. – Тобі приснився кошмар?

–  Ендрю! – скиглила я крізь сльози. – Ендрю, ти тут…

Я пригорнулася до його теплого тіла, ховаючи обличчя в його обіймах. Тільки у цей момент я по-справжньому усвідомила, як сильно мені його увесь цей час не вистачало.

–  Звичайно, я тут, сонечко, - він пестив моє волосся. – Де ж мені іще бути.

–  Я думала, що більше тебе не побачу, - видавала я крізь схлипи і потужне ридання.

–  Тобі що наснилося, що я помер? – запитав він, пригортаючи мене ще ближче. – Не зважай, це просто поганий сон.

–  Ти не помер, - досі схлипувала я, а потім трохи віддалилась, щоб подивитися в його обличчя, хоч в кімнаті і було темно. – Тебе взагалі не існувало. Тебе зовсім не було. І я не могла тебе знайти.

–  Все добре, маленька, - він цілував мої щоки, що певно були солоні від сліз. – Я тут, я поруч, я існую.

–  Це правда? – не вгавала я. – А як ти тут опинився?

Він заправив пасмо волосся мені за вухо і витер сльози з обличчя. А потім усміхнувся. Так, як вмів тільки Ендрю. Так, що усе тепло, яке він мав, наповнило мене доверху.

–  Ти не відповідала і я почав дуже хвилюватись, тож приїхав впевнитись, що все в порядку, - розповідав він. – Ти не чула навіть дверного дзвінка, тож я скористався своїми ключами. Потім побачив як ти спиш на килимі у гарній білі сукні, а поруч порожня пляшка шампанського. Тоді я все і зрозумів.

–  Хочеш сказати, що я не була на мосту? – здивувалась я його розповіді.

–  На якому мосту, пташко? – він поцілував мене у чоло. – Тобі точно щось дуже дивне наснилося.

–  Згодна… - промовила я, вмостивши голову на його плечі. – Я просто дуже рада, що ти тут.

Вранці ми як завжди випили чашку гарячої кави з молоком і Ендрю поїхав додому, він ніколи надовго не затримувався у мене. Я поглянула у вікно, зрадівши теплому сонцю. Все було на своїх місцях і я почала забувати свій кошмар, займаючись звичним справами в реальному житті. Вирішила випрати осінні речі, бо скоро стане прохолодно. І коли я витрушувала кишені синього кардигану, з них щось випало і покотилося за шафу. Довелося добряче нагнутися, щоб дістати це.

Я здивовано поглянула на обручку, що тримала в руках. У мене не було таких прикрас, а тим паче обручок. Я уважно оглянула її аж поки…

–  О боже! – я затулила рота рукою від здивування. – То це був не сон…

Кінець