Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 14. Сіре пальто

Не знала, як себе поводити поруч з Девідом. А ще мене буквально нудило від нашого чудового ідеального будинку з кавомашиною та репліками картин відомих художників на стінах. І дитина. Я постійно думала про неї. Та бабця в парку сказала, що дитина не дасть мені втекти. Думаю, вона мала на увазі, що сам факт моєї вагітності дуже прив’язує мене до цього місця. Але як можна народити справжню людину у несправжньому світі?

Я часто виходила гуляти вулицями міста. Мені хотілося відчувати рух, хотілося бачити людей, навіть якщо їхні обличчя повторювались, навіть якщо їхні шляхи не змінювались. З кожним днем погода ставала все більш дивною. Здавалося, що туман оточив місто і наближається до його серцевини. І чим більше я гуляла новими стежками, тим менше їй ставало. Вони зникали в густоті білого туману. Але ж це абсолютно нормальна осіння погода, так?

Я багато думала про Ендрю. І чим більше думала, тим більше згадувала. Скільки разів під час наших стосунків, коли я по декілька днів залишалася абсолютно одна, я думала, що нам варто розійтися? Безліч разів. Але кожного разу, коли він приїжджав і був поряд, я відчувала таке безмежне і щире щастя, що забувала про усі переживання. Щоразу від його слів кохання моя шкіра вкривалась сиротами. І не важливо, це був перший чи мільйонний раз, коли він промовляв «Я тебе кохаю». Я знала, що в майбутньому ми матимемо змогу бачитись частіше. Я знала, що ми навіть житимемо разом, як тільки це стане можливо. І він не давав сумніватися в цьому, це були факти. Але… Мене завжди лякало те, чого треба було чекати. Я не вірила у слова. Я не вірила в обіцянки. Я не вірила в щастя. Воно було завжди таке ненадійне.

Щастя схоже на «гарячу картоплю». Ми грали в цю гру в дитинстві. Правила були прості: ти уявляєш, що м’яч – це гаряча картопля і він обпікає тобі руки, тому ти маєш якомога швидше передати його комусь іншому. Так от моє щастя теж не затримується надовго, бо я боюсь, що воно мене обпече. І тому мені простіше кинути його, як м’яч. В той час як я мала б ловити його і тримати. Але я завжди боялась.

А зараз блукаю вулицями туманного міста, сподіваючись ще хоч раз хоча б просто доторкнутись до того м’яча.

Повз мене проїхав трамвай і я мимоволі глянула на обличчя пасажирів. І на мить, лише на одну малесеньку мить, я побачила Ендрю в одному з них. Його сіре пальто, окуляри в темній оправі, легка щетина і червоний рюкзак на колінах. Ось так він завжди їхав до мене.

І я, немов божевільна, побігла за тим трамваєм, хоч він і їхав у протилежну сторону. Я бігла за ним, забувши про усе на світі. Я майже не дихала, я просто гналася в сторону зупинки, що майже розтанула в тумані. Я мала встигнути. Я мала побачити його ближче. Я мала крикнути йому, що я тут, що я його пам’ятаю, що я жива, що я сумую за ним, що я дуже хочу повернутися.

Я наздогнала трамвай і витріщилася на пасажирів. Де ж він? Він точно був тут. Здається, в першому вагоні. Швидко побігла туди, поки трамвай ще стояв на зупинці. Побачила. Ось воно, те сіре пальто! Забігла всередину і торкнулися його плеча. Він здивовано обернувся.

– Я вас переплутала з іншим чоловіком, - чесно сказала я, побачивши зовсім інше обличчя. – Вибачте.

– Все добре, - він усміхнувся. – Якщо когось загубили, треба шукати там, де ви його втратили.

Я здивовано глянула на цього хлопця. Не думаю, що він сказав це просто так. Я відчула, як знову починаю задихатися. І поки трамвай не поїхав далі, я швидко вистрибнула з нього. Що значить шукати там, де втратила? Що це у біса значить?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍