Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 13. Штучний антураж

Розплющую очі. Відчуваю в першу чергу як неприємно дивитися на світло. Не маю жодної гадки де я. Невже в раю? Сміюсь сама до себе. Голова просто розколюється. Чим більше роздивляюсь довкола, тим ясніше впізнаю стіни лікарняної палати. Вони всюди однакові у державних клініках. Намагаюся трохи піднятися, щоб сісти. Прочиняються двері.

До мене підбігає Девід. Здавалося, він втратив пару кілограм, поки я була у відключці. Він збентежений і схвильований. Підставляє мені під спину подушку, щоб було зручніше сидіти.

–  Як ти, люба? Я так перелякався, - каже він, хватаючись за мою руку, як за останню надію.

–  Що трапилось? – я не пригадувала подій напередодні. Все було як в тумані. Але я добре пам’ятала свій довгий сон, який зовсім не здавався мені сном. Я була впевнена, що маю знайти Ендрю. Я знала, що він існує. Він є. Він мій. Але чому він досі по мене не прийшов?

–  У тебе була загроза викидню… - опустивши очі додолу говорить Девід.

Точно! Дитина! Я зриваю з себе ковдру і дивлюся на свій живіт. Наскільки реальна ця дитина? І я тут наскільки справжня? Дивлюсь на Девіда і не відчуваю зовсім нічого, окрім жалю.

Це ж моя мрія. Моє загадане бажання. Девід любив мене так, як я хотіла. Я маю сім’ю. Я вагітна. Я маю бути щаслива. Тільки чому ж ти прориваєшся у мою мрію, Ендрю? Чому не даєш жити, забувшись? Якби не ти, я б ніколи не дізналась, що усе це – лише штучний антураж. Виготовлені декорації на моє особисте замовлення. Але коли я тепер знаю, що ти існуєш, Ендрю, як я можу тут залишатися?

Девід цілує мене у чоло і усміхається, не відпускаючи руки. Він чудовий екземпляр ідеального чоловіка, який можна було б продавати в магазині. Він наче живий штучний інтелект, який знає про тебе всі і поводиться з тобою так, як того хочеш ти.

–  Відвезеш мене додому? – жалібним голосом питаю я. – Ненавиджу лікарні.

Девід киває і за двадцять хвилин ми вже сидимо в машині. Він у мене нічого не запитує. Він знає, що зараз це безглуздо. Зараз я повністю у своїх думках. Тим паче, щоб я мала йому сказати? Що я хочу додому, бо планую перерити все, щоб знайти хоча б якийсь слід Ендрю? І хоч усе це навколо бутафорія, я все одно не хочу ранити почуття Девіда.

***

Як тільки він заснув, я вислизнула зі спальні і вилізла на горище. Воно виявилось пустим. Жодних тобі коробок, ящиків і старих речей. Навіть штучної ялинки не завалялось. Потім я чкурнула до гаражу, але там не було нічого окрім машини і сумки з інструментами. Здавалося, у людей, які живуть у цьому будинку зовсім немає історії. Ніби їх просто вставили сюди і сказали: живіть, насолоджуйтесь.

Я шукала Ендрю в усіх соцмережах, в усіх месенджерах та чатах. Я передивилася галерею в телефоні, вбила його ім’я в гуглі і навіть подзвонила на його номер.

«Цей не є дійсним. Будь ласка, перевірте його ще раз» відповідав мені механізований голос. А я дзвонила знову і знову. Знову і знову. Аж поки телефон не розрядився.

–  Я так сумую за тобою, Ендрю, - прошепотіла я, сидячи на ґанку і слухаючи, як блаженно шумлять дерева обабіч дороги. – І як же мені втекти з цієї мрії? Моєї власної мрії. Тільки щоб побачити тебе ще хоч раз. Я так тебе кохаю.

Ми, люди, не створені для того, щоб закохуватися в ідеал. Ми недосконалі створіння і наша найбільша суперздібність – це кохати не через найкращі риси, а попри усі недоліки. Ми зцілюємо один одного, ми знищуємо один одного і ми прагнемо один одного. І якби нам не хотілося легкої долі, ми самі звертаємо на дорогу, що більш темна і заплутана. Бо туди нас кличе серце.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍