Анна Вітерець - Час розплющити очі, Анна Вітерець

Розділ 12. Мрія про Любов. Частина 2

Сидіти і чекати на дзвінок від Ендрю стало нестерпно. Сумна жіноча душа забажала шампанського. За годину на березі ріки вже було темно, а я сиділа з пляшкою ігристого вина і слухала сумну музику в навушниках. А ви не знали, що сумні пісні для цього і створені? Їх вмикають, коли на душі настільки кепсько, що вже немає ніякого сенсу цього приховувати від самої себе.

–  Шановне панство, - весело звернулася я до качок, що пірнали у річці неподалік. – Як ви думаєте, чи вартує кохання великих жертв?

Серйозний тон офіційного звернення до птахів розсмішив мене. Я почала гучно сміятися, а потім різко заплакала. І далі я вже плакала крізь сміх і я сміялась крізь сльози, відчуваючи повною дурепою. Звичайно, від пляшки шампанського я добряче сп’яніла. Свіже повітря, гнітючий настрій і дванадцять відсотків об’ємів алкоголю в ігристому зробили свою справу.

Я лягла на траву і втупилася поглядом в міст, біля якого я сиділа. Цим мостом проїжджали місцеві електрички. Завжди мріяла туди піднятися і дізнатися як виглядає річка згори. Міст був збудований з каменю, а внизу, здавалося, справжній тунель у потойбіччя, бо арка, яка відображалась у річці, створювала такий собі ефект порталу.

Я вирішила різко встати ноги і моя голова трохи закрутилася. Світ здавався неймовірно м’яким у цей момент. Я усміхнулась сама собі, а потім взяла у руки пусту пляшку від шампанського. У студентські роки ми звикли задувати бажання у пусту пляшку і закорковувати її. Ця ідея здалася мені неймовірно прекрасною.

–  Хочу, щоб мене любили щиро і безумовно, хочу бачити, що таке щастя. Хочу мати сім’ю. Хочу, щоб я нарешті стала для когось головним героєм, - прошепотіла я, дмухнула у пляшку і швидко встромила туди корок, щоб бажання точно не встигло вилетіти звідти.

Я подумала, що буде дуже символічно залишити пляшку на мосту. Один Бог знає, як я туди видерлась у такому стані. Поклала пляшку біля рейок і стала спиною до річки, щоб намилуватися повню, що сяяла з іншої сторони.

Раптом задзвонив телефон. На екрані світилося його ім’я.

–  Добрий вечір, - весело відповіла я, відчуваючи, як вкотре очі наповнюються сльозами. – Дзвониш сказати, що ми сьогодні знову не побачимося?

–  Дано, не починай, - почула його втомлений голос. – Ти знаєш, я сьогодні із сином.

–  Знаю, - видихнула я із себе бодай хоч якесь слово. – Як і вчора, і позавчора, і три дні тому і тиждень тому… Ти скажи мені, Ендрю, навіщо ти взагалі зі мною зв’язався? Знаєш, краще б я не кохала тебе. Краще б ми з тобою ніколи б не зустрілись. Може мені б тоді так не боліло. Може я б тоді ніколи не дізналась як буває сумно, коли кохаєш хтось, хто користується тобою, як пластирем для незагоєної рани. Наше перше побачення здалося мені магічним.

Я голосно гигикнула і ледь втрималася на ногах. Голова все ще крутилася, а місяць був схожий на круглу монету.

–  Я думала, що нарешті зустріла тебе. Того самого чоловіка, який мене розуміє. А потім ти почав зникати… Я стала для тебе лише способом забуття. Я не мала ніякого значення. Не знаю, чому повірила в те, що з тобою все буде інакше.

–  Де ти, Дано? Ти п’яна?

Гучний звук шокував мене і я випадково впустила телефон. Потяг наближався. Тікати було нікуди. Але я не встигла подумати про це. Від різкого звуку я втратила рівновагу і вже летіла униз, втрачаючи кожну секунду свого дорогоцінного життя.

–  Дано? Алло, Данно! Де ти? Де ти? – лунало в телефоні. Ніхто вже цього не чув. – Алло! Дано, що ти робиш? Що сталося? Дано! Я зараз приїду, чуєш? Ти мене чуєш, Дано?

Ні, Ендрю, я більше тебе не чую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍